Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

Читать онлайн.
Название Дядечко на ім’я Бог
Автор произведения Євген Положій
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2008
isbn 978-966-03-4494-5



Скачать книгу

Я поміняв колеса за п'ять хвилин. Японці дивились на мене, розкривши роти, вони ще не забули про радіатор у Петрі. «Ти – автомеханік?» – запитав Тетра. «Ні, я звичайний український інженер!»

      Весь шлях до Дамаска я розмірковував над тим, чому японці скрізь так упевнено почуваються. Грошей у них якщо й більше, то не набагато, принаймні у студентів, англійською вони володіють на тому ж рівні, якщо не гірше. У Пальмірі я зустрів подружжя, яке взагалі знало лише десять слів, і нічого, без проблем. Досвід подорожей? Так, можливо, але хоч так, хоч інак, ми перебуваємо в чужому культурному середовищі. І тут до мене дійшло – надписи! Скрізь надписи, назви японських фірм: «Соні», «Панасонік», «Мазда», «Міцубісі», «Хонда», «Тойота» і теде! Це однаково, якби всюди було написано «Динамо-Київ»! Мені б це гріло душу, ще й як! Тому вони і почувалися скрізь, як удома, бідні японські студенти, які всі канікули вештаються по світу в пошуках пригод і вражень. ІМХО[1]. Але найкрутіші в цьому плані, певне, америкоси – їхні президентобакси стирчать з усіх кишень світу. Рекламний ролик Федерального банку США: на тлі стодоларової купюри, яка заповнює собою на мапі світу континенти і країни під звуки американського гімну на екрані зявляється надпис: «Бакси. Америка, яка завжди з тобою!»

      На сирійському кордоні – жодних непорозумінь, ніхто не перевіряє наші речі на наявність книжок на івриті; поставили візи, взяли гроші – таки 36 дол. з кожного – велком! В очі відразу впало, що Сирія набагато бідніша за Йорданію, бідність буквально літала в повітрі. Таксист нас висадив майже в центрі Дамаска на зупинці зі смішною для мого вуха назвою Барамка. Звідти, економлячи кошти, ми рушили пішки і перше, що побачили цікавого, – старий тепловоз на турецькому залізничному вокзалі – спадщина окупації. Готель називався «Аль-Рабіє», тобто «Весна», дуже дешевий, типовий близькосхідний гест-хаус у старому місті, в самому центрі Дамаска, із красивим внутрішнім двориком і невеличким садом. Хіба не романтика – жити в самому серці найдревнішого міста світу? Японці оселилися втрьох, а я добу жив у даблрумі з високим молодим британцем на ім'я Річард. Я майже не розумів його англійської, він весь час так швидко і палко розповідав про свою наречену, медсестру з Бірмінгему, що я ледь у неї не закохався сам. Потім Річард з'їхав, і я півдоби жив сам. А потім – з Іко.

      Про світлину, яку прислали на електронну пошту, нічого особливого додати я не можу. Дуже неякісний знімок: високий темноволосий чоловік, чорна із сивиною вже борода – якби не широкуватий ніс, то переді мною був би типовий чеченський бойовик. А от капелюх – справді, копія подарованого Цунуоке-Шамілем. Чи той самий? Невже мій батько воював у Чечні? Але ж на чиєму боці? Це питання спочатку вразило абсурдністю. Ще три дні тому воно просто не могло виникнути апріорі! Але тепер… Чи не міг цей японський чеченець (як варіант – чеченський японець) знати мого батька і чи не зробив я помилку, вирушивши до Дамаска, а не Багдада? Питань значно побільшало, а от відповідей – аж ніяк.

      Я провів у Дамаску



<p>1</p>

ІМХО – (з амер. – In my humble opinion) – на мою скромну думку.