Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

італійської, японської, арабської хоча б маленький натяк на те, що робити далі. Я випиваю ще одну склянку чаю і розумію, що насправді моє довге сидіння в холі має і іншу причину – я чекаю на Іко, я так багато хотів би їй розповісти про сьогоднішній день, я скучив! Але замість неї в дверях раптом з'являється Люсі, моя маленька кореянка. Від несподіванки я навіть не встиг підвестися, але Люсі, наче стріла, пролетіла повз мене і повисла на шиї японця, який весь цей час мовчки всміхався, гортаючи місцеву «Таймс». Нічого дивного в його поведінці немає: японці або весь час розмовляють, або весь час усміхаються, а в перервах між цим їдять. Трохи пообіймавшись, Люсі нарешті привіталася зі мною, всілася японцю на коліна, і вони почали цілуватись і весело теревенити. Мені чомусь стало ніяково прикро, я почувався зайвим, тому підвівся й запитав у портьє, чи точно для мене ніхто нічого не залишав. Портьє заперечно похитав головою, і я, геть роздратований, голосно сказав: «Твою мать!!!»

      – Ви розмовляєте російською? – відірвавшись від Люсі, майже без акценту здивовано запитав японець.

      – Так. А що в цьому дивного, я ж з України! А от ти звідки знаєш російську?

      – Я не здогадався, пробач! Я два роки працював у Чечні, жив у загоні польового командира Шаміля Басаева, там і вивчив. Я фрілансер, тобто вільний репортер, готую матеріали з гарячих точок для товстих кольорових журналів і, якщо вдасться, для ТБ – там значно більше платять. Мене звати Цунуоке, але в мене є й мусульманське ім'я – Шаміль. Я прийняв іслам.

      Просто бомба. Яких тільки дивних людей не надсилала мені доля в подорожі! З Люсі вони познайомилися в Азербайджані десь півроку тому і домовилися зустрітися в Аммані. Він чекав її тут уже три доби. Тепер вони зібралися до Іраку: Шаміль – робити свою справу, Люсі – за компанію.

      – Але ж там війна! Як ви отримаєте візу?

      – Це не проблема, – розважливо пояснив Шаміль, – я знаю, де перетнути кордон і як отримати тимчасову перепустку. З журналістським посвідченням, японським громадянством, американськими доларами і Аллахом у серці це не важко. А з приводу Люсі, – він кивнув на дівчину, – як-небудь домовимося. Війна – мій заробіток.

      Я ще раз дивуюся тому, скільки людей вештається по світу в пошуках пригод, і ще раз упевнююся, що та земля, та країна, де я народився і живу, для них – терра інкогніта.

      Нарешті з'являються Іко, Ейко і Тетра. У нього волосся на голові, як завжди, стирчить під кутом дев'яносто градусів – він чимось схожий на їжака. «Дамаск, завтра – в Дамаск! – кажуть вони. – Якщо хочеш, їдьмо з нами, це вийде дешевше – всього по 6 ді з кожного на таксі, а так нам вийде по 8 ді!» Я швидко рахую: 6 динарів – це приблизно 9 дол., тобто 45 грн. До Дамаска, якщо не помиляюся, близько 200 км. Прийнятно цілком. Плюс віза на кордоні – 20 баксів. Але чому Дамаск? Я не знаю. Інших варіантів просто немає. Ірак – не для мене, дякую, хай там батько думає що завгодно, але туди я не поїду, а чекати тут – безглуздо. Батько писав, щоб я прислухався до