Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

там дівчина, і, як правило, не одна, але це так, до слова.

      – Так, може, зайдемо?

      – Ні, дякую. – Щось мене не пускало того дня до мечеті.

      – А ти був у музеї автомобілів короля Хусейна?

      Він знав, чим мене заманити. Ми сіли в його старенький «фолькс» і поїхали до музею. Мехмет попри спеціальність, здобуту в Україні, робив рекламну поліграфію, – дорогою ми навіть заїхали до офісу, який він продемонстрував з гордістю, – так само, як і двох своїх клієнтів. Але мене найбільше вразили вхідні двері – скляні, з якимось хитким замком, – і те, що він не замикав машину на ключ. Я запитав, чи не боїться він пограбування.

      – Пограбування? – здивувався Мехмет. – А, ну так, звісно! Ти, певне, чув про цей випадок минулого року: два албанці вкрали в Аммані автомобіль? Їх швидко затримали!

      – А скільки у вас крадуть машин за рік?

      – Жодної. У нас не заведено красти. Давніше за це відрубували руку, а тепер садять років на двадцять у в'язницю. Але не в цьому головне покарання – крадій просто не зможе жити серед людей: він порушив Коран – як така людина може жити поруч із тобою?

      «Гм, справді, як? Видно, життя в Україні нічого його не навчило!» – з іронією подумав я, але схоже, Мехмет казав правду. Для мене такий стан речей був, звісно, нечуваним. З ісламу виходила неабияка користь, якщо розібратися. А потім ми їли кнафу, і я був вражений її смаком і зачарований Амманом, великим сучасним містом, яке залишає на язику, як і кнафа, солодкий присмак історії і загадки.

      У готель я повернувся пізно. Не заходячи до номера, розташувався у великому холі біля ресепшену й почав спостерігати. Тут купчилося кілька пошарпаних крісел і стільців, великий диван і старенький телевізор на шафі без дверцят, повної книжок, переважно старих довідників про різні країни, – що їх, очевидно, регулярно забували в готелі подорожувальники. Посеред холу стояла табуретка і плитка з чайником, довкола яких і спілкувався піпл. Досвід цієї барвистої публіки з різних континентів разом із старими довідниками, газетами та журналами перетворював готель на велику безкоштовну похідну бібліотеку мандрів. Я мовчки пив чай і зосереджено розмірковував над тим, що робити далі. Інструкцій-шарад від батька не надійшло, мама обмежилася в CMC коротким побажанням берегтися, а в електронному ящику я знайшов лише нового розлогого листа від доктора Спока. Я прочитав його міркування з приводу Мірчі Еліаде та релігії з цікавістю, та мені було не до інтелектуальних забав.

      Готель населяли такі ж бродяги, як і я. Люди різного віку та соціального статусу, різного кольору шкіри, але нас багато чого об'єднувало, наприклад, музика. Я люблю «Кіно», «Лед Зеппелін», «Діл Перші», Френка Заппу, Боба Марлі і Баха, хоча дехто і вважає, що це неможливо – любити їх одночасно. Але мій приклад спростовує таку думку – я можу після «Разреши мне проводить тебя домой…» Цоя елементарно поставити «З глибин свого серця до Тебе звертаюся, Господи!» Иоганна Себастьяна – і отримати кайф. І хоча це і не зовсім музика мого покоління, як стверджує дехто, я вважаю, що це – музика для всіх