Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

Читать онлайн.
Название Дядечко на ім’я Бог
Автор произведения Євген Положій
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2008
isbn 978-966-03-4494-5



Скачать книгу

мій товариш розказував, що чи то в казашок, чи то в татарок там не вертикально, а горизонтально, щоправда, він до цього акту укурився, – він служив у армії в Чуйській долині… Я нервувався, наче першого разу, але врешті моє бажання перемогло мої ж таки сумніви. Усе вийшло напрочуд легко, фізіологічна частина також пройшла без зайвих складнощів, усе в Іко там правильно, як у всіх нормальних жінок, і ці три доби я пам'ятатиму довго і розказуватиму про них онукам, якщо такі будуть і якщо доживу. Ми робили це часто, особливо яскраві спогади залишив ранок. Нас будив різкий голос муедзина, сходило сонце, починався ранковий намаз, і ми з Іко істерично грішили вдвох, а потім знову засинали, аж поки нас не будив будильник. Мулла проголошував любов до Аллаха, а ми з Іко кохались – нехай пробачать нам мусульмани, – але ж це їхня релігія, а не наша, до того ж і Христос, і Аллах учать нас любити одне одного – от ми і любили. Любили як могли. Інакше висловити свою любов до будь-якого Бога ми не вміли – тільки так.

      Ми вешталися по музеях і містом, узявшись за руки. Побравшись за руки тут ходили лише чоловіки, особливо багато – молоденьких солдатів. Я дивувався: невже в Сирії відверто підтримують гомосексуалізм? Та нам пояснили, що це, як і поцілунки поміж чоловіками, лише щирий вияв дружніх почуттів. Не знаю, нам солдатики більше нагадували коханців, можливо, тому, що ми самі були коханцями, і навіть древні статуї в Національному музеї нагадували нам коханців – ми так з них сміялися… У садах музею серед древніх скульптур, гробів та надгробків можна гуляти нескінченно, та нам потрібно поспішати, поруч – стільки цікавого! Наприклад, музей дамаської холодної зброї, дамаська сталь – це ж легенда! Військовий музей, у дворику якого стоять зразки бойової техніки і… кабіна орбітального космічного корабля «Союз». Оригінал чи копія, що вона тут робить і як сюди потрапила – невідомо, але вона там є. Певне, як згадка про колись дружні стосунки між СРСР та Сирією, хоча сирійці в космос не літали, це точно. Тут ми засперечалися з Іко на тему, чи літав узагалі хтось із мусульман у космос? Я казав, що начебто хтось літав, а Іко стверджувала, що коли і літав, то лише переступивши Коран. Ми так і не з'ясували істини. Та вона нас і не дуже цікавила, якщо чесно. Дивлячись на «Союз», я з гордістю повідомив, що він – частина історії і моєї країни. «Якої саме? – в'їдливо перепитала Іко. – СРСР? України ж тоді не існувало!» – «Існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка. А Україна – її правонаступниця, якщо розглядати суто з юридичної точки зору, наші заводи…» – «Суто з юридичної точки зору УРСР таки інша держава, чи не так?» – «Так. І гімн, і прапор…» – «Так ти визначся спочатку, з якої ти все-таки країни: СРСР, Української Соціалістичної Республіки чи з незалежної України. Точніше, визначся, що для тебе Батьківщина? Яка для тебе рідна мова: російська чи українська?» Мені нема чого на те сказати – ми йдемо далі, і я відчуваю себе якимось міждержавним байстрюком: без рідної мови, без власної історії, а головне, без відповідей.

      З Іко