Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

вигукнув я.

      – Я – втомлена людина, – усміхнувшись, сказав бедуїн і пішов далі торгувати нехитрим крамом. За ним потягнулися інші, даючи нам змогу доїсти останній апельсин у спокої. Люсі, закутана від піску і сонця у хустку, з-під якої косо поблискували очі, пішла ліворуч, а я подерся на гору Жертвоприношень. Треба сказати, що я вже не чув під собою ніг. Фізичне навантаження для мене, жителя столиці, було завелике. Востаннє я стільки ходив пішки, мабуть, у дитинстві, якщо ходив узагалі коли-небудь. Але я мав надзвичайне піднесення, тому, незважаючи на втому і крутий підйом, таки видерся на ту гору. Прекрасний краєвид – світло-блакитне небо і великий кам'яний вівтар жертвоприношень із солідним кровостоком (наче тут різали не людей, а слонів) – забрав мої очі. На якусь мить мені навіть здалося, що, крім цих двох речей, у світі більше нічого не існує. Небо висіло настільки близько, що здавалося, я зачіпаю його головою. Я ліг на теплий камінь і заплющив очі. «З кам'яними могилами все ясно – ось вони, у всіх скелях. То, може, цей вівтар – кам'яне Небо? Тобто батько мав на увазі, що близькість цієї скелі до неба і робить його кам'яним?»

      Дивно: за кілька хвилин сили відновилися.

      Ятка із сувенірами стояла й тут, у ній торгували дві молоденькі бедуїнки – судячи з усього, сестри. Одна з них, досить симпатична, грайливо запропонувала на вибір черепашок або слонів, оригінально зроблених зі світло-сірого каменю. Таких я бачив і внизу, але в неї були дешевші, і я за 2 ді, тобто 2 динари (3 дол. США) купив гуртом і черепашку, і слона. «Звідки ти?» – запитала вона. Я сорок восьмий, мабуть, раз на день відповів: «З України». – «Це Євросоюз?» Щоб зайвий раз не пояснювати, завжди простіше сказати «так». Вона запропонувала чаю, який вони кип'ятили тут же на якійсь чудернацькій плитці, і я, зважаючи на майбутній крутий спуск, погодився і присів поруч. «Ти одружений? Як тебе звати?» – «Осі». Завжди простіше сказати, що одружений. Я так і сказав, але це її не зупинило.

      – Мене звати Фатіма.

      – Красиве ім'я, а ти… – я намагався перехопити ініціативу, але без особливого успіху.

      – А скільки років твоїй дружині?

      – Двадцять п'ять, – продовжував брехати я.

      – А тобі?

      – Тридцять. – Цього разу я сказав правду.

      – А мені сімнадцять. А в тебе є діти?

      – Так, двоє, хлопчик і дівчинка, – знову збрехав я.

      – Мало. А в мене поки ще немає. Мені сімнадцять. Хочеш зі мною одружитись? Матимемо десятеро дітей!

      – Просто зараз почнемо? – Це я так пожартував.

      – Ні, забери мене до себе, я буду гарною дружиною, я красива, багато чого вмію робити, чого не вміє робити твоя дружина. Ти теж красивий!

      – Та ну!

      – Так!

      – Ти дуже красива дівчина, Фатіма, але, розумієш, я вже одружений, нам не можна одружуватись двічі, і я…

      – А чому?

      Тут я замислився. Справді, чому? Я точно знав, що мусульманам вільно одружуватись кілька разів, здається, чотири, тобто мати чотири дружини одночасно, –