Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

Читать онлайн.
Название Дядечко на ім’я Бог
Автор произведения Євген Положій
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2008
isbn 978-966-03-4494-5



Скачать книгу

ніж угору, утома остаточно змагає, м'язи відмовляються виконувати команди мозку, але ти однаково продовжуєш рухатись. У горах час плине так повільно, що здається, йдеш цією дорогою вже не перший день, і лише близькість і безваріантність фінішу підштовхують до дії. Певне, саме тому люди, які живуть на рівнині, і люди, які живуть у горах, такі різні – через різне сприйняття часу і простору. Так я філософствував, намацуючи хисткі камінці й ледь переставляючи ноги – мав рацію батько щодо зручного взуття, нічого не скажеш, – аж раптом почув пісню. Я озирнувся і побачив, що на горі Жертвоприношень, на самій маківці, сиділи дві дівчини, Фатіма і її сестра, – більше там не було кому сидіти, – і бовтали ногами. Я й тепер, коли прижмурюю очі, чітко бачу два крихітні темні силуети на тлі яскраво-синього неба Петри. Вони співали незнайомою мовою, навіть не арабською, пісню водночас і веселу, і сумну, ясну і чисту, як саме небо. Є на світі такі пісні, які після перших же нот западають у душу. На жаль, я не музикант і не поет – я запам'ятав би мелодію, – а так я лише стояв і слухав, як у чистому дзвінкому синьому повітрі лунає сумно-весела пісня про кохання, – я чомусь певен, що ця пісня саме про кохання. А про що ж іще? Вони співали чудово, дуетом, а вечірнє сонячне проміння наче спеціально створювало настрій, давало горам дивне і прекрасне світло. Я завмер, наче зачарований, і зі мною завмерли всі, хто йшов униз, незважаючи на національність і стать. Раптом пісня обірвалася, і тим же дуетом дівчата дзвінко крикнули англійською: «Осі, ця пісня – для тебе!» – і щезли з гори. «Певне, їм тепер добряче дістанеться від матусі!» – сказав я вголос. Мелодія на декілька хвилин так об'єднала всіх, хто її чув, що навіть похилого віку американець із палицею, який стояв поруч, розчулено похитав головою, наче щось зрозумів з моїх слів. День добігав кінця.

      На ресепшені я одразу запитав, чи ніхто мені не телефонував. Яскраво нафарбована красива жінка з глибоким декольте і приємним запахом незнайомих парфумів – це мене здивувало на тлі загальної ісламської цнотливості – відповіла, що ніхто. «До речі, можна йти вечеряти». – «Дякую». Тепер я знав, чому готель називається «Валентина». Думаю, це була саме вона.

      У їдальні накрили шведський стіл, досить, до речі, пристойний, так що я не дарма витратився. Я одразу побачив своїх джапанісів, я їх уже навчився розрізняти серед інших їхніх співвітчизників, яких мешкало тут зо два десятка, не менше; вони їли мовчки, ретельно пережовуючи, один стілець поруч був вільний. «Як не крути, – сказав я собі, – а ще одну ніч доведеться провести разом, отже, пора познайомитися ближче», – і підсів. Але вони вже закінчили трапезувати, подякували чомусь мені і пішли, такі ж мовчазні й суворі. «Між ними щось відбувається. Щось досить неприємне», – подумав я і наліг на їжу, особливо не розбираючи, що я там набрав, точніше, всього потроху, але дуже багато – я зголоднів, як пес.

      Щоб убити час в очікуванні невідомо чого, я вирішив зазирнути в електронну пошту. Може, повідомлення від батька прийшло на мейл? Я сів у холі, чекаючи черги, і закурив.