Пластик. Артем Чех

почерк, деколи посміювався, а іноді проникливо дивився мені між очей, і мене розбирала нетерплячка: мені конче треба було знати, які слова змусили старого глянути на мене, а які – посміхнутись, і скільки я не просив його сказати, що саме спонукало його на ту чи іншу реакцію, він відвертався і казав, що це мене не обходить.

      – Але ж як це – не обходить? – кричав я. – Це ж я написав, це мої вірші!

      І він якось так замислювався, підіймав догори очі, потім дивився на мене, потім знову догори, потім чухав живіт і розносив мене, неначе досвідчений філолог-літературознавець розносить підозрілого, закомплексованого молодого поета.

      Я ображався і казав, що я ще не вмію, на що батько блискавично реагував:

      – Воно і видно, що не вмієш.

      – Критикувати мої вірші – це те саме, що критикувати зовнішність чужої дитини. Тут треба проявляти делікатність, – видавав я звідкись вичитану фразу.

      Батько важко зітхав, бурчав щось типу «в жопі я бачив твою делікатність» і зникав у тихому напівмороку своєї тихої напівмрячної кімнати.

      У той спітнілий, задушливий вечір, коли стомлене червоне сонце сідало за сосновий ліс, що розкинувся за сусідніми будинками, а дітвора з захватом бігала вздовж безкінечної галереї аптек, я сидів біля замащених багатолітнім брудом вікон за столом і читав. Коли з'явився мій старий, я вирішив піти прогулятися, щоб зайвий раз не бути свідком чудернацьких проявів його неповторної особистості, але тільки-но я взявся взувати кеди, як він став посеред коридору і, випрямляючи свою помірну шию, сказав:

      – Якщо все життя проведеш серед книжок, тоді побачиш, що з тебе виросте.

      – А що? – не зрозумів я.

      – Як що? Монстр! Справжній монстр, який так і не бачив у цьому житті нічого справжнього. Монстр, жадібний до реальних відчуттів, гострих відчуттів, якщо хочеш…

      – Не хочу.

      – Тоді частіше вилазь надвір і менше читай.

      – Я ж саме й збираюсь надвір.

      – Мало збираєшся.

      – Нормально збираюся!

      – Ну добре, просто я тебе попередив. І ще: які плани на свята?

      – Ніяких, – знизив я плечима. – Буду вдома сидіти, – простогнав я: взуттєва ложка застрягла між п'яткою й задником кеда.

      – Тоді допоможеш мені в одній нехитрій справі.

      – Сподіваюсь, що твоя нехитра справа не змусить мене виходити з будинку, – вистрелив я, збираючись виходити з будинку.

      – Ага, думаєш моя нехитра справа полягає у твоєму читанні?

      – Ну, я не знаю…

      – Я знаю, – похитав головою старий. – Директор «Миру», Валєра Попов, відчиняє другу касу, і мені треба знайти людину, яка б допомогла мені продавати квитки на сеанси.

      – Може не я, може хтось інший? А?

      – Хто інший?

      – Ну, не знаю, у тебе ж є знайомі, у цей день усе місто не працює, крім тебе. Чому б тобі не звернутися до твоїх друзів-євреїв?

      Батько почорнів і став схожим на дикого гуцула.

      – До кого?

      – Ну, не знаю, до Сінявського або Терца – вони ж начебто твої