Пластик. Артем Чех

точніше, це взагалі не було для мене подією, а навпаки – жалюгідним святкуванням чогось примарного і, швидше за все, неіснуючого. Усі минулі роки цього дня я просидів удома і, чесно кажучи, не збирався порушувати власну традицію і цього року.

      Моєму батькові, можливо, також хотілось посидіти вдома, одначе в такі дні, як цей, йому потрібно було сидіти на касі й продавати квитки, тому що кінотеатр працював безперервно, демонструвалися нові стрічки і черги стояли ледь не до фонтана блаженства, напившись води з якого, за легендами, матимеш вічну чоловічу силу, а як на мене, щонайменше боткіна…

      Я піднявся з брезенту й зайшов до будинку з чорного ходу. Удома було прохолодніше, ніж на вулиці, тому до заходу сонця я так нікуди й не виходив…

      4

      Надвечір на мого батька завжди накочувалася хвиля планомірного безумства. Я це зрозумів, коли мені було сім років. Прийшов він додому десь о восьмій, абсолютно тверезий, але з маніакальним блиском в очах. Спочатку випив усю воду з акваріума, попередньо переселивши рибок до чайника, потім надів старий пробковий капелюх і став на голову.

      – Хіба так зручно? – запитав я.

      Але відповіді я не почув.

      – Так же ж не зручно! – вже констатував я.

      Але батько, здавалося, принципово ігнорував юну й прекрасну особу. Себто мене.

      На голові він стояв до ранку, від чого його серце ледь не зупинилося назавжди, а мені таки довелося викликати «швидку». Карету довго не відправляли, та і не дивно. Якби я почув дитячий голос, який сповіщає мене про те, що його батько всю ніч стояв на голові і тепер йому так погано, що він намагається почесати череп ізсередини, я б, імовірно, при доброму гуморі поклав слухавку, одначе «швидка» приїхала, сестра виміряла старому тиск, зробила два уколи і сказала, що щось тут не так. Я їй намагався пояснити, що справді, щось не так, що батько простояв на голові он скільки часу, але молода сестра з жовтяничними очима замкнула мене у батьковій кімнаті і сказала, що я ще малий, щоб щось тут говорити, тим більше, я говорю щось зовсім не те.

      – Як це не те! – намагався докричатися я через щілину між дверима й підлогою. – Мій батько з глузду з'їхав.

      Вона, хай їй буде добре, не повірила і все повторювала: «Щось тут не так, щось тут точно не так».

      Я не витримав і закричав:

      – Усе не так! Тьотю, випусти.

      Під вечір мене випустив старий, який, здається, сам зрозумів, що щось тут однозначно не так, і взагалі, якого чорта мій малий замкнений у моїй кімнаті…

      Після того батько весь час поводив себе досить дивно. Більше того, він не вважав свої вчинки чимось надзвичайно чудернацьким, а навпаки, ставився до них із глибоко буденним спокоєм, так, ніби він прийшов і сів слухати радіо або вечеряти, – однак вечеря вечерею, а стригти нашій кішці кігті, класти їх на підвіконня і поливати ті кігті столовим вином – зовсім інша річ. Я знаю, це схоже на погану вигадку, від якої хочеться сховати очі – такою фальшивою вона здається, – але запевняю вас, саме так