Пластик. Артем Чех

що час тягнеться надзвичайно повільно. Потім віконце механіка відчинилося, і він сказав, щоб ми збиралися і вшивалися звідси, що, по-перше, у нього там таки справді якісь проблеми з плівкою, мовляв, вона стара, ця плівка, що й ще наші дідусі з бабусями прокручували на своїх восьмиміліметрових проекторах, а по-друге, у цього механіка – здається, його звали Міша, так, точно Міша, і його вже немає в живих, того Міші, тому я мало що пам'ятаю, – так от у нього, Міші, страшенне похмілля і він зараз вип'є двісті грамів, щоб до вечора відійти і показувати нормальний фільм з нормальною якістю зображення…

      Я вийшов на вулицю й побрів повз міський сад додому. На задньому подвір'ї нашого будинку на ящику з-під полуниць, які колись возив продавати мій батько, сиділа Женя. її довге руде волосся було розхристане вітром, і це мене чомусь саме тоді збудило. Я думав підійти, привітатися, але ж вона все одно не зверне на мене ніякої уваги, тому я сів метри за три від неї на латаний брезент, що був розстелений під шовковицею. Женя мене не помічала, і мені нічого не заважало й роздивлятися, подумки роздягати й і сміятись. Сміятися через те, що у неї, напевно, там нічого немає, себто є, але не таке, яке мені уявлялося у моїх еротичних фантазіях. Женю я сприймав не більше, ніж сусідського хлопчика, який ганяє на мопеді. Куди вона ганяла – я не знав, але часто траплялося так, що від'їздила вона ввечері, а приїздила рано вранці, десь о сьомій, якщо не раніше. Цікаво, чого ж вона таки хоче від цього життя, думав я, однак мої думки були перервані її трохи хрипуватим голосом.

      – Ей, – крикнула Женя. – Чого сидиш? Допоможеш?

      – Допоможу.

      Я підбіг до неї, сповнений радості, що комусь чимось зможу підпомогти.

      – Куриш?

      – Курю, – відказав я.

      – Браво! – сказала вона і протягнула мені пачку лакістрайка.

      Я подивився в різні боки, чи часом не бачить мене сусідка, але в присутності Жені показувати себе боягузом теж не хотілось, тому я взяв цигарку, підпалив і затис у кулаку, щоб й, цигарку, не було видно.

      – Що, боїшся, що хтось засіче? – запитала Женя.

      – А чого мені боятися? – твердо проказав я.

      – Браво, – байдуже промовила Женя. – Підніми заднє колесо і потримай. О'кей? А я поки підкручу.

      – О'кей, – сказав я, викинув половину цигарки і відчув полегшення.

      – До свята готуєшся? – процідила вона крізь цигарку, закручуючи гайки.

      – Та не дуже.

      – А я взагалі не сприймаю цього балагану. Придурки. Це ж п'яні уроди: повискакують на своїх мотоциклах, а потім батьки їхні кінцівки шукатимуть аж до осені.

      Здавалося, що Женя казала кудись крізь мене, не зважаючи на мене, не бачачи в мені об'єкта для діалогу.

      – Козли, – додала вона.

      – А чого ти в кіно не ходиш? – неочікувано для себе запитав я.

      Вона не відповіла.

      – Чуєш?

      – Шо? – з'явилася вона.

      – У кіно чого не ходиш?

      Женя докрутила останню гайку, підтягнула ланцюг і вихопила в мене задок свого мопеда.

      – Чого