Ворошиловград. Сергій Жадан

обплетених травою, та іржавого заліза, в якому ховалися польові птахи. Травмований дивився на мене так само недовірливо, проте не надто суворо; наступного вечора, вже в середу, знову дістав м'яча, виніс із гаража дві банки з-під фарби і, поставивши мене в ці імпровізовані ворота, довго відточував удар лівою. Дехто з водіїв мене пізнавав, вітався, питав, як справи, чи надовго я і де мій брат. Я уникав прямих відповідей, говорячи, що все нормально, хоча розумів, що говорю нещиро. Зрештою, кого це обходило.

* * *

      В четвер по обіді з'явилась Ольга. Приїхала на своєму скутері з великим плетеним кошиком на плечі. Кошик бився об кермо і заважав їхати, Ольга легковажно обігнала фуру, зіскочила з траси і, промчавши до заправки, вирулила перед нами. Ми з Кочею сиділи на кріслах і відганяли нав'язливих ос, що крутились навколо, заморочені запахом тютюну та одеколону. Ольга зіскочила зі скутера, привіталася з Кочею, кивнула мені головою.

      – Ти ще тут? – запитала.

      – Так, – відповів я, – вирішив узяти відпустку. За власний рахунок.

      – Зрозуміло, – сказала Ольга. – Як там твої друзі?

      – Які друзі?

      – На джипі.

      – А, ці. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.

      – Серйозно? – не повірила Ольга.

      – Крутили мені музику, пропонували товаришувати.

      – Ну і як?

      – Музика? Гівно.

      – А товаришувати?

      – Я думаю, – признався я.

      – Ну-ну, – холодно сказала Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пішла в гараж до Травмованого. Подякувати Коча не встиг.

      У кошику виявився свіжий хліб і молоко в пластиковій пляшці з-під кока-коли. Коча задоволено відламав шматок хліба й схопив його своїми жовтими й міцними, як у старого пса, зубами. Простягнув мені пляшку з молоком. Я відмовився. Скутер виблискував білими боками, швидко нагріваючись під сонячним промінням. У долині було тихо, між дерев снували птахи, ніби намагаючись знайти в повітрі найменш прогріті ділянки.

      За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. В руці тримав якісь папери, які, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.

      – Шура, – сказала вона, – ну що ти від мене хочеш?

      Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.

      – Що там у вас? – запитав я на всяк випадок.

      – Нічого, – коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – в тебе зараз багато роботи?

      – Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.

      – Давай сходимо на річку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?

      Коча на знак згоди зробив великий ковток.

      – Ну то що – ти