Ворошиловград. Сергій Жадан

підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.

      – Гарна куртка, – сказав.

      – Нормальна, – погодився я.

      – Це гарне сукно. Ти Герман?

      – Герман, – відповів я.

      – Корольов? Юріка брат?

      – Ну.

      – Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.

      – Тут усі робили з моїм братом бізнес, – дещо роздратовано сказав я.

      – У нас із ним були особливі стосунки, – він постарався виділити слово «особливі». – Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.

      – У тебе – це де?

      – На аеродромі.

      – Ти працюєш на аеродромі?

      – На тому, що від нього залишилось. Ернст, – назвався він і простягнув руку.

      – Що це в тебе за ім'я?

      – Це не ім'я, це поганялово.

      – Ну, а звати тебе як?

      – Та так і зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?

      – Історик.

      Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.

      – Знаєш, Германе, – він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. – Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?

      – Харківський університет.

      – Істфак?

      – Істфак.

      – Де практику проходив?

      – Та під Харковом і проходив.

      – Копав?

      – Копав.

      – А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?

      – Якої голови?

      – Мертвої. Дивізія така була.

      – Ну, – завагався я, – нічого хорошого.

      – Ось що, Германе, – він боляче стиснув мені лікоть. – Ти обов'язково маєш приїхати до мене на аеродром. Я відкрию тобі очі.

      – На що? – не зрозумів я.

      – На все. Ти ж нічого не розумієш.

      – А ти розумієш?

      – А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок. Приїдеш?

      – Приїду, – погодився я.

      – Знайдеш?

      – Знайду.

      – Ось і добре.

      Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.

      – У понеділок! – крикнув на прощання.

      Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.

      – Хто це? – запитав.

      – Ернст Тельман, – відповів із задоволенням Коча, – кращий друг німецьких піонерів.

      – Що за ім'я?

      – Нормальне ім'я, – засміявся Коча. – Механік з аеродрому.

      – Мабуть, я його знаю.

      – Тут усі всіх знають, – ніби повторив за кимось Коча.

      – Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів. Років двадцять тому, – почав пригадувати я.

      – Ось бачиш, – погодився