Ворошиловград. Сергій Жадан

кинувся до нього. Але він спритно виповз нагору і, зайнявши зручну позицію, діловито простягнув мені руку. Мені не лишалось нічого іншого, як залізти всередину і привітатись.

      – Ніколай Ніколаіч, – назвався він, дістаючи звідкись із-під себе візитку, – для вас просто Ніколаіч.

      Я дістав свою. На його було написано «помічник народного депутата».

      – Вам куди? – запитав Ніколаіч.

      – Не знаю, – відповів я, – мабуть, додому.

      – Ми вас підвеземо, нам по дорозі. Коля, поїхали.

      Водія теж звали Коля. Схоже, в них це була обов'язкова умова при отриманні роботи. Якщо ти, скажімо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч із Колею, на сусідньому кріслі, валявся старий Макаров, із якимись насічками на руків'ї. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброї обов'язково має призвести до чиєїсь смерті.

      – Двері, – незадоволено сказав Коля.

      – Що? – не зрозумів я.

      – Двері зачини.

      Я зачинив за собою двері, й джип рвонув у кущі. Коля їхав напролом, мов ішов по компасу, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колію коло дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр і вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхів, вивернув у якийсь глухий провулок, де замість дороги лежала бита цегла, вигріб якимось будівництвом і, перемахнувши через яму, викопану під фундамент, виїхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гітарну музику, якихось раммштайнів чи щось таке.

      – Ховаєтесь від когось? – запитав я Ніколаіча.

      – Ні-ні, просто Коля знає тут усі дороги, тому завжди зрізає.

      Спочатку їхали мовчки. Потім Ніколаіч не витримав.

      – Коля! – крикнув водієві, але той його не почув. – Коля, блядь! Вимкни цих фашистів! – Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. – Германе Сергійовичу, – почав Ніколаіч.

      – Можна просто Герман, – перебив я його.

      – Так-так, звичайно, – погодився Ніколаіч. – Я хотів із вами поговорити.

      – Давайте поговоримо.

      – Давайте.

      – Я не проти.

      – Прекрасно. Коля! – крикнув Ніколаіч. Ми саме виїхали на міст. Посеред мосту Коля раптом зупинився і вимкнув двигун. Запала тиша.

      – Ну, як вам тут у нас? – запитав Ніколаіч, так ніби ми й не стояли посеред дороги.

      – Нормально, – відповів я невпевнено. – Скучив за рідними місцями. Ми що, далі не поїдемо? – визирнув у вікно.

      – Ні-ні, – заспокоїв Ніколаіч, – ми вас відвеземо, куди вам треба. Ви взагалі надовго приїхали?

      – Не знаю, – відповів я, починаючи нервувати. – Видно буде. Брат поїхав, знаєте…

      – Знаю, – вставив Ніколаіч. – Ми з Юрієм Сергійовичем, з Юрою, – подивився він на мене, – були в партнерських стосунках.

      – Це добре, – сказав я невпевнено.

      – Це прекрасно, – погодився Ніколаіч. – Що може бути краще за партнерські стосунки?

      – Не знаю, – чесно признався я.

      – Не знаєте?

      – Не