Ворошиловград. Сергій Жадан

мовчала, на мої спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собі під носа й розмовляла переважно з Пахмутовою. Коло воріт вежі зупинилась і простягла мені руку.

      – Дякую, – сказав я. – Вибач, коли щось не так.

      – Та ладно, – відповіла вона спокійно. – Все гаразд. Не забрідай у кукурудзу.

      – Що ти їх так боїшся?

      – Я їх не боюсь, – відповіла Катя. – Я їх знаю. Все, я пішла.

      – Чекай, – зупинив я її. – Що ти ввечері робиш?

      – Ввечері? Уроки вчу. І зранку теж, – додала вона.

      Вівчарка на прощання обнюхала моє взуття і теж рушила додому. Вечір важкого дня, подумав я.

* * *

      Травмований подивився на мене з підозрою, мовби все знаючи й розуміючи. Але промовчав. А вже збираючись додому, підійшов і сказав:

      – Коротше, Германе, – голос його звучав глухо, але довірливо. – Ти нам завтра будеш потрібен.

      – Кому це – вам?

      – Побачиш, – ухилився від відповіді Травмований. – Ми заїдемо годині об одинадцятій. Будь готовий. Справа серйозна. На тебе можна розраховувати?

      – Ну ясно, Шур, що за розмова.

      – Я так і думав, – сказав на це Травмований, сів у свій легковик і покотив до траси.

      Ну ось, подумав я, почалось. І не говори, що ти був до цього не готовий.

      5

      Я довго думав над цією історією. Як трапилось, що вони мене втягнули до своїх розборок? Що я тут роблю? Чому досі не поїхав звідси? Головне – що намислив собі Травмований? Знаючи його характер і складні стосунки з реальністю, можна було чекати на будь-який учинок із його боку. Але як далеко він міг зайти? Адже справа, думав я, стосується бізнесу, тож наскільки готовий він захищати його? І яку роль у цій комбінації він приготував для мене? Я намагався зрозуміти, що чекає на мене завтра вдень, чи доживу я до наступного вечора і чи не варто мені звалити звідси прямо тепер. Ніхто не міг гарантувати, що все завершиться спокійно й безкровно, вони всі готові йти на принцип – і Травмований, і ці пілоти на кукурудзянику, у всіх у них надто багато амбіцій, аби вирішувати питання організаційного характеру без трупів. Так, ніби все повернулось назад – шкільні роки, дорослий світ, який знаходиться зовсім поруч, наче хтось відчинив двері до сусідньої кімнати, і ти бачиш усе, що там діється, а головне – бачиш, що нічого доброго там насправді немає, але тепер, оскільки двері відчинені, ти теж якимось чином стаєш до всього цього причетним. З такими думками погано чекати, вони вимагають вирішення. І вирішення залежить не лише від тебе. Все вирішиться тоді, коли поруч із тобою стоятимуть брати по зброї. Проте де вони, ці брати, і хто вони? Я стояв у темряві, відчуваючи насторожене дихання та гарячий стукіт рішучих сердець. Ніч розпалювалась, мов свіжий асфальт, до ранку не лишалось ні часу, ні терпіння. Можливо, це й був той момент, коли потрібно було вирішувати – лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.

* * *

      Прокинувся я рано, розуміючи, що час для відступу втрачено і відступати просто немає куди. Вийти ось так просто на сонячне світло, що впевнено заливало кімнату, й залишити