Ворошиловград. Сергій Жадан

продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів – все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом. Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?

      – Обов'язково.

      – Обіцяєте?

      – Клянусь, – відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.

      – Ну і домовились, – задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. – Коля! – крикнув він.

      Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона. Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований. Побачивши мене, здивовано перезирнулись.

      – Ну, що ж, – прощаючись, сказав Ніколаіч. – Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.

      – Послухайте, – ніби щось згадавши, спитав я його. – А що ви зробите, якщо я відмовлюсь?

      – А хіба у вас є вибір? – здивувався Ніколаіч. І враз, широко посміхнувшись, додав: – Добре, Германе, я заїду за тиждень. Всього найкращого.

      Коча сидів у своєму помаранчевому комбінезоні, розстебнутому на грудях, і грів на сонці бліді мощі. На Травмованому була піжонська білосніжна сорочка й старанно випрасувані чорні штани. На ногах мав лаковані гостроносі черевики. Схожий був на фермера, що видає заміж єдину доньку. На мене обидва дивились із неприхованою неприязню, Травмований пропікав мене очима і погладжував пальцем смужку вусів, Коча зблискував псячими скельцями окулярів.

      – Що таке, Германе? – на всяк випадок перепитав Травмований.

      – Вони тебе били? – додав Коча.

      – Смієшся? Ніхто мене не бив. Просто поговорили. Підвезли мене.

      – Нові друзі? – похмуро запитав Травмований.

      – Ага, – сказав я, – друзі. Хочуть купити цю заправку.

      – Ми знаємо, Германе, – сказав на це Травмований.

      – Знаєте? – перепитав я його. – Прекрасно. А чого ви мені про це не сказали?

      – Ти не питав, – ображено пояснив Травмований.

      – Про що я мав вас питати?

      – Ні про що, – незадоволено відповів Травмований.

      – Я так і подумав.

      – Ну і що ти подумав? – запитав Травмований після паузи.

      – Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт – нормальна ціна.

      – Нормальна ціна, кажеш? – Травмований підвівся, випроставши своє бомбардирське пузо. – Нормальна ціна?

      – По-моєму, нормальна.

      – Угу, – Травмований про щось міркував, розглядаючи носаки своїх черевиків. – Нормальна. Дивись, Германе, – сказав зрештою. – Напореш косяків, потім не розгребеш. Найпростіше – це продати все на хуй, правильно?

      – Може, й так, – погодився я.

      – Може, й так, може, й так, – повторив Травмований, розвернувся й пішов