Ворошиловград. Сергій Жадан

сказала Ольга.

      – Хто?

      – Да є тут одна команда.

      – І хто це?

      – Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.

      – А, мабуть, я знаю, про кого ти.

      – А ще він депутат від компартії.

      – Комуніст?

      – Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.

      – 50 тисяч? За що?

      – За місце, – пояснила Ольга.

      – І чому він не погодився?

      – А ти б погодився?

      – Ну, не знаю, – признався я.

      – Я знаю. Погодився б.

      – Чому ти так вирішила?

      – Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.

      Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.

      – Просто це не моє, Оль, розумієш? – я пробував говорити примирливо. – Я в його справи ніколи не ліз.

      – Тепер це і твої справи.

      – А ти, Оль, продала б її, якби це була твоя заправка?

      – Пастушку? – Ольга замислилась. – Я б її краще спалила. Разом із усім металобрухтом.

      – Що так?

      – Германе, – сказала вона допиваючи, – є дві категорії людей, яких я ненавиджу. Перша – це слабаки.

      – А друга?

      – Друга – це залізничники. Ну але це так, особисте, – пояснила вона, – просто згадала.

      – І до чого тут Пастушок?

      – Та ні до чого. Просто я би не стала прогинатись під нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.

      – В мене, здається, немає вибору?

      – Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.

      Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.

      – Знаєш, – сказала Ольга, коли мовчанка затяглась, – тут поруч є дискотека.

      – Знаю, – відповів я. – Я там колись уперше займався сексом.

      – О? – розгубилась вона.

      – До речі, в цьому барі я теж колись займався сексом. На Новий рік.

      – Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, – подумавши, сказала Ольга.

      – Та ні, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди після гри. Перелазили через стіну стадіону і йшли сюди. Пити за перемогу.

      – Уявляю собі.

      – Оль, – сказав я, – а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скільки тобі платив брат?

      – Тобі, – відповіла Ольга, – у будь-якому разі довелося б платити більше. – Вона дістала телефон. – О, – сказала, – дванадцята. Мені час іти.

      За портвейн заплатила вона. Всі мої спроби розрахуватись проігнорувала, сказала, що добре заробляє і що не потрібно цього жлобства.

      Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було. Раптом телефон її запищав.

      – Так, – відповіла Ольга. – А, так, – голос її враз набув якоїсь відстороненості. – Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. – Ну ось, – сказала, ховаючи слухавку. –