Ворошиловград. Сергій Жадан

Спустився в балку, виліз на гору і, продершись крізь малинові хащі, вийшов на асфальтову дорогу, що вела від траси. Підійшов до огорожі, котра тяглася довкола телевежі. На воротах було написано «Вхід заборонено». Проте самі ворота були відчинені. Пройшов на подвір'я. Доріжка вела до одноповерхового приміщення, в якому, очевидно, і знаходився пульт керування, чи що там є на телевежах. Сама вежа стояла віддалік, обсаджена квітами та обплетена колючим дротом. З-за рогу вибігла стара вівчарка, підійшла, ліниво обнюхала моє взуття й пішла своїм шляхом. Жодної людини. Навіть якщо припустити, що за телевізійні трансляції тут відповідала вівчарка, обов'язками своїми вона відверто нехтувала. Я постояв, почекав, доки хтось вийде, і, не дочекавшись, підійшов до будинку. Двері були зачинені. Я постукав. Ніхто, ясна річ, не відповів. Підійшов до вікна, зазирнув. Було темно і порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано відступив назад. Обличчя враз зникло, почулись кроки, двері відчинились, на порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижене чорне волосся, великі сірі очі й пластмасові сережки у вухах. Була на ній світла коротка майка й джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі.

      – Привіт, – сказала.

      – Привіт, – відповів я. – Я Герман. Із бензозаправки.

      – Герман? – перепитала вона. – Ти брат Юри?

      – Ти його знаєш?

      – Тут усі всіх знають, – пояснила вона.

      – У вас телефон є? Мені зателефонувати треба, а у нас відімкнули. Коча говорить – за несплату.

      – Знову цей Коча, – сказала дівчинка й відступила вбік, пропускаючи мене.

      Я пройшов коридором, потрапив до кімнати з ліжком під однією стіною та столом під іншою. На столі стояв телефон. Дівчинка зайшла слідом, стала на порозі, уважно слідкуючи за мною.

      – Можна? – запитав я.

      – Давай, – відповіла вона. З кімнати, втім, не вийшла.

      Я взяв слухавку, набрав свій домашній.

      – Да, – незадоволеним голосом сказав Льолік.

      – Привіт, це я.

      – Ти де? – запитав Льолік.

      – Я в брата, все нормально. Ви як доїхали?

      – Хуйово доїхали. Борю вкачало, ледве довіз.

      – Ну, тепер все гаразд?

      – Да, нормально. Ти коли будеш?

      – Слухай, братело, тут така штука – я ще на день залишусь. Треба завтра з бухгалтером зустрітись. – Дівчинка за спиною мугикнула. – Так що буду у вівторок. Скажеш Борі, добре?

      – Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?

      – Та ладно, давай підстрахуй. Домовились?

      – Ти б поговорив із Борею, а? Щоб проблем не було.

      – Та які проблеми, Льолік? Не вйобуйся. Друзям треба довіряти.

      – Ну, ладно.

      – А я тобі бабу привезу. Гумову.

      – Краще кардан мені привези.

      – Ти будеш робити це з карданом?

      – Мудак, – сказав Льолік і поклав слухавку.

      Дівчинка провела мене на вулицю.

      – Дякую, – сказав я їй.

      – Нема за що. Передавай привіт брату.

      – Він десь поїхав.

      – А