Ворошиловград. Сергій Жадан

раптом запитав Травмований. – Ти ким працюєш?

      – Незалежним експертом, – відповів я.

      – І що ти робиш?

      – Як тобі сказати? Нічого.

      – Знаєш, Германе, – подивився на мене Травмований. – Я тобі не вірю. Ти вже вибач, але я тобі скажу, як думаю.

      – Валяй.

      – Не вірю я тобі, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобі все це на хуй не потрібно. І Кочі теж на хуй не потрібно. Ти навіть не знаєш, чим ти займаєшся. Ось брат твій – він зовсім інший.

      – Ну так що ж він поїхав?

      – Яка різниця?

      – Велика різниця. Хто це приїздив, на джипі?

      – Боїшся?

      – Чого мені боятись?

      – Боїшся-боїшся, я ж бачу. І Коча їх боїться. І всі бояться. А ось брат твій не боявся.

      – Да що ти завівся – брат, брат!

      – Ладно, не злись, – Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Відразу ж заклало вуха.

      – Шура! – крикнув я йому. Він зупинився і подивився в мій бік, машини, втім, не вимикаючи. – Я не боюсь. Чого мені боятись? Просто у вас своє життя, а в мене – своє.

      Травмований на знак згоди кивнув головою. Можливо, він мене не почув.

* * *

      Увечері Шура мовчки з усіма попрощався й поїхав додому. Коча так і сидів на катапульті, покритий помаранчево-синім вечірнім пилом, перебуваючи в якомусь дивному напівсонному стані, з якого його не вивів ні від'їзд Травмованого, ні регулярні вимоги водіїв фур заправити їх. Травмований показав мені, як працює колонка, і я, як зміг, закачав бензин до трьох нелюдських розмірів вантажівок, схожих на важких заморених ящірок. Сонце закочувалось десь по той бік траси, й сутінки розкривались у повітрі, мов соняшники. Разом із сутінками оживав Коча. Десь коло дев'ятої він підвівся, зачинив будку на замок і змучено побрів на задвірки. Тяжко зітхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабіни, в якій я спав минулої ночі, і, протиснувшись досередини, розлігся на кріслі водія, випроставши ноги крізь розбите скло. Я заліз за ним, сів поруч. Долина внизу западала в морок. На сході небеса вже бралися тьмяною імлою, а із заходу, саме над нашими головами, по всій долині розливались червоні вогні, сповіщаючи про швидке наближення ночі. Від ріки підіймався туман, ховаючи в собі маленькі постаті рибалок і найближчі хатки, витікаючи на дорогу й заповзаючи в передмістя. За містом у балках теж стояв білий туман, і вся долина м'яко розпливалась перед очима, ніби річкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсім світло. Коча дивився на все це круглими від здивування очима, не моргаючи й не відводячи погляду від ночі, що насувалась.

      – Тримай, – я простягнув Кочі свій плеєр.

      Він натягнув навушники на свою лисину, поклацав, регулюючи гучність.

      – А що тут? – запитав.

      – Паркер, – відповів я. – Десять альбомів.

      Коча якийсь час слухав, потім відклав навушники вбік.

      – Знаєш, що по-справжньому добре? – сказав я йому. – Над вами тут зовсім не літають літаки.

      Він подивився вгору. Літаків справді не було. Небом літали якісь відблиски,