Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

далі що? А далі що і як?..

▲▲▲

      Родитися, щоб вмерти,

      Піти у забуття,

      Сліди свої зітерти

      На смітнику життя.

      Родитися, щоб жити,

      Здолать прогнози злі

      І слід свій залишити

      На паперті землі.

      Ой, поняття єхидні —

      Як знять з очей туман:

      Де Божа необхідність?

      Де бісовий обман?

ДЗЕРКАЛО

      Мов дзеркало – великі вікна,

      Пізнай: хто йде і що несе…

      І вулиця, напевно, звикла,

      Що віддзеркалюється все.

      Біжать авто там норовисто,

      Мелькають люди знов і знов.

      І навіть звук гучного міста

      Тут відображення знайшов.

      Тут видно все, як на екрані:

      Поглянь… І сам собі збагни,

      Де люди добрі, де погані,

      Де голодранці, де пани.

      Чи я на інших вже не схожий,

      Чи покривало вдяг рябе?..

      Усе шукаю й не знаходжу

      У тому дзеркалі себе.

ЗАЦВІТАЛО СИНЬО Й БІЛО

      Зацвітало синьо й біло,

      Зацвіло – і одлетіло.

      В темну нічку горобину…

      Залишилось дві стеблини.

      Дві стеблини – ми з тобою

      Із прив’ялою любов’ю.

      Не засохли зовсім, схоже,

      Та розквітнуть вже не можем.

      Вже не можем, вже не вмієм,

      Одне одного не грієм.

      Вогкі очі, кволе тіло…

      Хоч цвіло так синьо й біло.

▲▲▲

      Усе іде по колу? Чи не так?

      І за зимою знов біліють зими,

      І навіть мода, нахили і смак

      Виводять коло олівцем незримим.

      Осінній клен зелених жде обнов,

      В дівчатку материнство закільчиться,

      І в котрий раз шепне слова любов,

      Старі слова – лункі ж, немов криниця.

      І, певно, теж в комусь я повторюсь,

      Замкнувши коло днів своїх тривожних.

      Усе іде по колу… Ні, чомусь

      Як аксіому це сприйнять не можу.

      І хай в очах повториться зима,

      Те вистигне, що сіялося дрібно…

      В житті є коло. Але є й пряма —

      Мені важливо це… мені потрібно…

▲▲▲

      Розгадував я шелест яворів —

      І не знайшов тоді тотожних слів.

      Наслухував травицю росяну —

      І не збагнув зелену таїну.

      Уловлював я жайвора пісні —

      Незрозумілими вони здались мені.

      Прислухався – і серця перестук

      Розшифрував для мене кожен звук.

      Адже людина, птаха і трава —

      Землі одної ниточка жива.

      Адже усі ми в радості й журбі

      Одне звучання носимо в собі.

▲▲▲

      Зів’яло слово «милосердя» —

      Ні, це не милостині знак.

      Воно як тихе світло серця,

      Що знає співчуття і такт.

      Жорстокий вік й тому подібне…

      Віддати все їм не спіши.

      А милосердя нам потрібне,

      Немов очищення душі.

МИСЛИВЦІ НА КОЗУЛЮ

      Козуля