Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

там – не те, і тут – не так.

      Шукаю заспокоєння оазис,

      Вдивляюся, де виходу маяк.

      І, позбиравши словеса ширвжитку,

      Домашній люд не обмина образ…

      Усе це треба якось пережити,

      Перетерпіти в двадцять п’ятий раз.

      Переболить… Бо все минає в світі,

      Але не в тому міркування сіль:

      Для себе я давно уже примітив —

      Відлуння болю гірше, аніж біль.

ДО ПОЕЗІЇ

      Коли зневіри тіні жовтолиці

      Впадуть на мене вісником біди,

      Не залишай з печаллю наодинці,

      А другом і порадою прийди.

      Як хитрування навички уперті

      У порах дум проб’ються, як лишай,

      Допоможи їх виполоть і стерти,

      А розпачу мені не залишай.

      Коли байдужість, сірістю повита,

      У вир дрібниць захоче затягти, —

      Поезіє, свойого дай блакиту

      І дай мені своєї висоти.

КРЕМІНЬ

      Кремінь вдарився об кремінь —

      Викресав огонь.

      І розтала хижа темінь

      В погляді його.

      Він зігрів холодну землю,

      Ліг на міць долонь…

      Розумію і приємлю

      З кременя вогонь.

ПІЮТЬ ПІВНІ

      Піють півні голосисто,

      Голосами барвлять ранок,

      Одягла з роси намисто

      Й стала яблунька під ґанок.

      Голос перший, другий голос —

      Хто потягне краще вгору?

      І ясніє все навколо

      В музиці дзвінкого хору.

      Світ у сонячній обнові

      Наслухає звуки дивні.

      На землі моїй ранковій

      На «добридень» піють півні.

БАЛАДА ПРО ВИСОТУ

      Хоч заливав обличчя піт,

      В очах – утоми сліпота,

      Але тягнула, як магніт,

      Його угору висота.

      Шептав собі: ще крок, ще два…

      А вітер хльоскав, як батіг.

      І навіть власна голова

      Зробилась важчою для ніг.

      Перепочити, може? Ні!

      Щоб сили подих не розтав,

      Бо вже проблисла вдалині

      Вершини сяюча мета.

      І ось вона… Камінний плес,

      Де гнізда вивели вітри…

      І, доторкнувшись до небес,

      Він впав – очима догори.

НАПИС НА ЦВИНТАРІ

      На цвинтарі. Могильна брила.

      На ній коротке: «Ось і все…»

      Невже усе взяла могила

      І згадку снігом занесе?

      Ні прізвища ніде, ні дати,

      Таємність – скорбна і німа…

      І в цьому серці був початок.

      Невже продовження нема?

      Завіса впала… Крапка драми.

      Спинився час у смутку ям…

      Чи хто пройде його стежками,

      Повториться його ім’ям,

      Утвердиться в живій турботі

      Його надій і сподівань?..

      Стою, німію у скорботі

      Під тягарем оцих питань.

В ОДНОМУ ДНІ ВМІСТИЛОСЯ ЖИТТЯ

      В одному дні

      Вмістилося життя:

      Було захоплення,

      Було розчарування.

      В одному дні —

      І