Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

ПІД НОВОРІЧЧЯ

      Ви чуєте цей срібний передзвін?..

      В календарі час нову дату пише.

      Під гострим зором новорічних змін

      Усе немовби краще і мудріше.

      І ти неначе іншим став уже —

      Чутливішим на гули планетарні:

      Те кревним стало, що було чуже,

      Суттєвим – що здавалося примарним.

      Звільнившися від гриму, мов лузги,

      На себе збоку пильно глянуть можна:

      Стають твоїми не твої гріхи,

      Стає гіркою необачність кожна.

      Не легковаж – уже літа не ті!

      А розберись: що взяти? що не взяти?

      Купайся, слово наше, в доброті,

      В живій воді із материнки-м’яти.

      Жива водиця всохнуть не дає:

      Зніма утому, в спеку – прохолодить.

      На цій землі здається все твоє,

      Бо ж вісь її через серця проходить.

      І ти, вагання, у любов повір,

      У квіт вогню, який цвіте і в січень,

      Який цвіте зимі наперекір

      В людських очах, на стежці вічних стрічень.

      …Щедрує сніг під мовчазним вікном,

      Стежину стелить молодому року.

      Вростає мрія у земний огром,

      Щоб стверджувать правдиве і високе.

▲▲▲

      Хитаюся ліворуч і праворуч

      В дискусії зневіри та надій,

      Хитаюся, хитаюся… А поруч

      Іде життя по лінії прямій.

      Цей напрямок під ноги треба класти,

      Щоб йти вперед… Не думати про те,

      Якої форми і якої масті

      Оця земля, що гречкою цвіте.

▲▲▲

      Шукав гармонію в житті,

      Гадав, що відшукать зумію…

      І тільки кола на воді

      Лишились од моєї мрії.

      Шукав взаємної душі,

      Яка розділить грім і тишу.

      Та зникли теплі міражі,

      І стало серцю холодніше.

      Шукав, шукав – шукаю знов,

      В трьох водах мочений і битий…

      Якщо чогось не віднайшов —

      Хоча б себе не загубити.

ПОРТРЕТ

      У сквері художник, усівшись на ящик,

      Малює портрети – мистецька рука.

      А кожен замовник бажає буть кращим —

      Така вже подоба, натура людська.

      Й мені забажалось, забаглося дуже:

      – Скажіте, де черга і я тут за ким?

      Прохання до тебе, художнику-друже,

      Розправ мої зморшки, змалюй молодим.

      Змалюй чорний чуб, що без білого снігу,

      І очі, щоб грала веселка у них.

      У фарби вклади більше радості й сміху,

      Які я, на жаль, загубити вже встиг.

      Почувши прохання, словесні тиради,

      Художник повів лиш краєчком брови:

      – Я можу, як зволите, все змалювати,

      Але то вже будете, пане, не ви.

      Чуже, незнайоме, хоч гарне обличчя —

      Для чого здалося, коли не твоє?..

      Отямився я, мовив самокритично:

      – Малюй, брате милий, таким вже як є.

ЖИТТЄВІ ВІХИ(З почутого)

      Ще тільки двадцять…

      Все життя попереду,

      В очах блищить веселий промінець.

      Весняний