Крадійка книжок. Маркус Зусак

уже встала з крісла і повільно, затерплими ногами, йшла до середини класу. Вона взяла книжку і розкрила її навмання.

      – Ну добре, – сказала сестра Марія. – Хочеш читати? Читай.

      – Так, сестро.

      Кинувши швидкий погляд на Руді, Лізель опустила очі і проглянула сторінку.

      Кола вона підняла голову, клас розірвало на дві частини, а тоді знову стиснуло докупи. Усі діти перемішалися в неї на очах, і в якусь блискучу мить вона уявила, як із тріумфом прочитає цілу сторінку, виразно, без жодної помилки.

ОСНОВНЕ СЛОВОУявила

      – Давай, Лізель!

      Голос Руді пронизав тишу.

      Крадійка книжок знову опустила очі і глянула на слова.

      Давай. Цього разу нечутно промовив Руді. Давай, Лізель.

      Кров гуділа. Речення розпливалися перед очима.

      Зненацька виявилося, що білий аркуш списаний невідомою мовою, і сльози, що вже бриніли в очах, лише заважали. Тепер вона навіть слів не могла розібрати.

      А ще сонце. Жахливе сонце. Воно ввірвалося крізь вікно – всюди скло – і світило простісінько на бездарну дівчинку. Воно кричало їй в обличчя:

      – Ти можеш вкрасти книжку, але ти не можеш її прочитати!

      Її осяяло, як можна викрутитись.

      Вдихаючи і видихаючи, вдихаючи і видихаючи, вона почала читати, але не з тієї книжки, яку тримала перед очима. Вона цитувала «Посібник гробаря» . Розділ третій: «У разі снігу». Вона вивчила його з татового голосу.

      – У разі снігу, – промовила Лізель, – слід подбати про те, щоб лопата була міцною. Треба копати глибоко; не можна лінуватися. Не можна робити абияк. – Вона знову втягнула великий шматок повітря. – Звичайно ж, простіше дочекатися, доки потепліє, коли…

      Усе закінчилося.

      Книжку вирвали з її рук і скомандували:

      – Лізель – у коридор.

      Відбуваючи невелику Watschen , вона чула, як у класі, поміж плесканням рук сестри Марії, усі сміються. Вона бачила їх. Усіх тих перемішаних дітей. Вони шкіряться і сміються. Залиті сонцем. Сміються усі, крім Руді.

      На перерві з неї глузували. Хлопчик на ім’я Людвіґ Шмайкль підійшов до неї з книжкою.

      – Агов, Лізель, – сказав він, – я не можу прочитати це слово. Можеш прочитати його для мене? – Він розреготався – самовдоволеним сміхом десятилітнього. – Dummkopf . Дурепа.

      Вервечкою тягнулися хмари, великі і незграбні, і все більше дітей окликали її, спостерігаючи, як вона закипає.

      – Не слухай їх, – порадив Руді.

      – Тобі легко казати. Не ти ж у нас дурепа.

      До кінця перерви кількість насмішок досягла дев’ятнадцяти. На двадцятій Лізель вибухнула. Їй попався Шмайкль, якому було мало.

      – Ну, Лізель, – він тицьнув книжкою їй в обличчя. – Допоможеш мені прочитати?

      Лізель допомогла йому, аякже.

      Вона встала, і взяла у нього книжку, і, поки він посміхався іншим дітям через плече, відкинула її і з усієї сили копнула його кудись у пах.

      Отож, як ви можете собі уявити, Людвіґ Шмайкль, безперечно, зігнувся, а згинаючись, іще й отримав у вухо. Коли він упав на землю,