Крадійка книжок. Маркус Зусак

розносили містом білизну, один із їхніх клієнтів, Ернст Фоґель, повідомив, що прання і прасування йому більше не по кишені.

      – Такі часи, – вибачився він, – що тут скажеш? Стає все важче. Війна примушує затягувати паски. – Він глянув на дівчинку. – Ви, напевне, отримуєте допомогу на утримання цієї крихітки?

      На страшенний подив Лізель, мама не промовила й слова.

      Вона тримала порожній мішок.

      Ходімо, Лізель.

      Вона не сказала цього. Вона шарпнула – важкою рукою.

      Фоґель вигукнув зі свого ґанку. Він мав близько шести футів зросту, а його жирне волосся неживими клаптями звисало над чолом.

      – Мені шкода, пані Губерманн.

      Лізель помахала йому.

      Він помахав у відповідь.

      Мама дорікнула:

      – Не махай тому Arschl’ochові , – сказала вона. – Ну, рухайся.

      Коли Лізель того вечора приймала ванну, мама терла її особливо ретельно, весь час бурмотіла щось про Saukerl’я – Фоґеля, і що дві хвилини його передражнювала:

      – Ви, напевне, отримуєте допомогу на дівчинку…

      Вона все терла і сварила голі груди Лізель.

      – За тебе дають аж так багато, Saumensch . Від цього я не розбагатію, аж ніяк.

      Лізель сиділа у ванні і слухала.

      Десь за тиждень після того випадку Роза покликала дівчинку до кухні.

      – Отже, Лізель. – Вона посадила її за стіл. – Якщо вже ти півдня на вулиці, граєш у футбол, то можеш зробити і щось корисне. Для різноманітності.

      Лізель вивчала свої руки.

      – Що я маю зробити, мамо?

      – Від сьогоднішнього дня ти будеш забирати і відносити прання. Може, ті багатії не поспішатимуть нас звільняти, якщо на порозі стоятимеш ти. Якщо запитають, де я, скажеш їм, що я захворіла. І щоб була засмученою, коли будеш говорити. Ти така худа і бліда, вони можуть тебе пожаліти.

      – Пан Фоґель мене не пожалів.

      – Ну… – Її збентеження кидалося в очі. – Інші можуть пожаліти. Тож не переч мені.

      – Так, мамо.

      На мить дівчинці здалося, що зараз прийомна мама втішить її і поплескає по плечу.

      Молодчинка, Лізель. Молодчинка. Плеск, плеск, плеск.

      Нічого подібного.

      Натомість Роза Губерманн встала, взяла дерев’яну ложку і тицьнула нею в дівчинки перед носом. Вона вважала, що це необхідно.

      – Коли будеш у місті, обійдеш усіх із мішком і повернешся прямісінько додому, із грошима, нехай навіть їх буде як кіт наплакав. Не підеш до тата, навіть якщо він, бодай не наврочила, буде мати якусь роботу. Не будеш вештатися з тим малим Sauker’лем , Руді Штайнером. Підеш додому. Прямісінько додому.

      – Так, мамо.

      – Як будеш нести мішок, щоб тримала його обережно . Не розмахувала, не підкидала, не м’яла і не закидала його на плече.

      – Так, мамо.

      – Так, мамо. – Роза Губерманн мала талант до передражнювань і робила це із великим задоволенням. – Ти тільки спробуй, Saumensch. Я про все дізнаюся, можеш навіть не сумніватися.

      – Так, мамо.

      Дуже часто саме ці два слова, а також виконання всього, що їй веліли, були