Крадійка книжок. Маркус Зусак

вони опинилися на Небесній вулиці. Несучи слова, музику і випрану білизну.

      По дорозі до крамниці пані Діллер вони декілька разів озиралися, щоб перевірити, чи мама досі стоїть біля хвіртки і спостерігає за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула:

      – Лізель, тримай мішок рівно! Дивись мені, щоб жодної складочки!

      – Так, мамо.

      Вони зробили ще декілька кроків.

      – Лізель, ти тепло вдягнулася?!

      – Що, мамо?

      – Saumensch dreckiges, ти ніколи нічого не чуєш! Ти тепло вдягнулася? Ввечері може похолодніти!

      За рогом тато присів, щоб зав’язати шнурівки.

      – Лізель, можеш скрутити мені цигарку?

      Для неї не могло бути більшої втіхи.

      Вони рознесли прання і попрямували до річки Ампер, що огинала місто. Вона бігла поряд, несучи свої води у напрямку Дахау, концентраційного табору.

      Через річку перекинувся дерев’яний міст.

      Вони примостилися на траві, десь за тридцять метрів від мосту вниз за течією, і писали слова, і читали їх уголос, а коли почало смеркатися, Ганс узяв акордеона. Лізель дивилася на нього і слухала, хоча й не одразу помітила спантеличений вираз його обличчя, коли він грав того вечора.

ТАТОВЕ ОБЛИЧЧЯВоно блукало і чудувалося, але не виказало жодної відповіді.Не зараз.

      У ньому сталася якась зміна. Маленький злам.

      Дівчинка помітила це, але не усвідомлювала доти, доки всі історії не зійшлися в одну. Вона не помітила, що, граючи на акордеоні, тато кудись вдивлявся, адже гадки не мала, що акордеон Ганса Губерманна – це теж історія. Але настане день, коли ця історія раннього ранку з’явиться на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, з розкуйовдженими плечима і в тремтячій куртці. Вона принесе валізу, книжку і два запитання. А ще – історію. Історію за історією. Історію всередині історії.

      А зараз, наскільки було відомо Лізель, історія була одна, і вона їй дуже подобалась.

      Дівчинка лягла на спину і поринула в неосяжні обійми трави.

      Вона заплющила очі, а її вуха вбирали мелодію.

      Траплялися, звичайно ж, і певні труднощі. Декілька разів тато ледь стримувався, щоб не крикнути на неї.

      – Ну ж бо, Лізель! – казав він. – Ти знаєш це слово, ти знаєш його!

      Тоді, коли здавалося, що справи у них ідуть неймовірно добре, вони наштовхувалися на якісь перепони.

      Якщо випадала гарна погода, після обіду вони ходили до річки. Коли погода їм не сприяла, вони спускалися в підвал. Здебільшого через маму. Спершу вони намагалися читати на кухні, та це їм не дуже вдавалося.

      – Розо, – якось звернувся до дружини Ганс. Його слова тихенько вклинилися поміж її реченнями. – Чи не могла б ти зробити мені одну послугу?

      Вона обернулася біля плити.

      – Яку?

      – Я тебе прошу, я тебе благаю , будь ласка, хоч на п’ять хвилин закрий свого рота.

      Можете собі уявити її реакцію.

      Саме так вони опинилися в підвалі.

      Там не було світла, тож вони принесли гасову лампу, і, крок за кроком, між школою і домом, від річки до підвалу, від