Невольник. Тарас Шевченко

може, й те ще… ні, не знаю,

      А так здається… сам єси…

      (Бо без твоєї, Боже, волі

      Ми б не нудились в раї голі).

      А може, й сам на небесі

      Смієшся, батечку, над нами

      Та, може, радишся з панами,

      Як править ми́ром! Бо дивись,

      Он гай зелений похиливсь,

      А он з-за гаю виглядає

      Ставок, неначе полотно,

      А верби геть понад ставóм

      Тихесенько собі купають

      Зелені віти… Правда, рай?

      А подивися та спитай!

      Що там твориться, у тім раї!

      Звичайне, радость та хвала!

      Тобі, єдиному, святому,

      За дивнії твої діла?

      Отим-бо й ба! Хвали нікому,

      А кров, та сльози, та хула,

      Хула всьому! Ні, ні, нічого

      Нема святого на землі…

      Мені здається, що й самого

      Тебе вже люди прокляли!

[Перша половина 1850,Оренбург]

      * * *

      Буває, в неволі іноді згадаю

      Своє стародавнє, шукаю, шукаю,

      Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,

      Що й я таки Бога колись-то хвалив!

      Шукаю, шукаю… Господи, б хотілось

      Згадать хоть що-нéбудь!

      Та оце й наткну[в]сь

      На таке погане, що так і заснув,

      Богу не молившись!.. От мені приснилось…

      Свинею заснувши, звичайне, такий

      І сон приверзеться… ніби край могили

      Пасу я ягнята, а я ще мали́й;

      Дивлюся, могила ніби розвернулась,

      А з неї виходить неначе козак,

      Уже й сивоусий собі неборак,

      Та і йде до мене… Я собі звернулось,

      Щеня мов під тином, – звичайне, мале,

      То й перелякалось. От мене бере

      Неначе на руки та несе в могилу,

      А чорна могила ще гірше розкрилась.

      Дивлюся, в могилі усе козаки:

      Який безголовий, який без руки,

      А хто по коліна неначе одтятий, —

      Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.

      – Дивися, дитино, оце козаки

      (Ніби мені каже), – на всій Україні

      Високі могили, дивися, дитино,

      Усі ті могили усі отакі.

      Начинені нашим благородним трупом,

      Начинені туго. Оце воля спить!

      Лягла вона славно, лягла вона вкупі

      З нами, козаками! Бачиш, як лежить —

      Неначе сповита!.. Тут пана немає,

      Усі ми однако на волі жили!

      Усі ми однако за волю лягли,

      Усі ми і встанем, та бог його знає,

      Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!

      Та добре дивися – а я розкажу,

      За що Україна наша стала гинуть,

      За що й я меж ними в могилі лежу.

      Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.

      Слухай же, дитино. – А потім ягнята

      Приснились у житі, лановий біжить

      Та б’є мене добре, і ніби, проклятий,

      Свитину здирає. І досі болить,

      Як сон той згадаю. А як нагадаю

      Козака в могилі, то й досі не знаю,

      Чи то було справді, чи то було так,

      Мара яка-нéбудь. Мені той козак

      Розказував ось що…

      – Не знаю, як тепер ляхи живуть

      З своїми вольними братами.

      А