Невольник. Тарас Шевченко

убога

      За мене піде, за наш край,

      За церков Божію, за люде,

      А я молитись в хаті буду. —

      Бо вже нездужав, сину, встать,

      Руки на ворога піднять!

      Зо мною, слухай же, остались

      Данило, чура мій, та я,

      Та Пріся, дочечка моя!

      Воно ще тілько вир[ос]тало,

      Ще тілько-тілько наливалось,

      Мов та черешенька!.. За гріх,

      За тяжкий, мабуть, гріх великий

      Не дав мені святий владика

      Очей нарадувать старих

      Моїм дитятком!..

      Не ходили

      Ксьондзи по селах, а возили

      На людях їх з села в село,

      Такеє-то у нас було!

      Якось їх, клятих, і до мене

      Вночі на хутір занесло.

      А з ними челядь їх скажена,

      Та ще драгуни… Дай мені!

      Хоч коли-нéбудь, Боже милий!

      На світ твій виглянуть з могили —

      Спряжу всю шляхту на огні!

      Вони, вони – не бійся, сину! —

      Вони, ксьондзи, мою дитину

      З собою в хату завели,

      Замкнулись п’янії, я бачив.

      А челядь п’яна полягала

      У клуні на соломі спать,

      Драгуни теж. А ми з Данилом

      Соломи в сіни наносили,

      А клуню просто запалили…

      Не встануть, прокляті, оп’ять

      Дітей козачих мордувать,

      Усі до одного згоріли!

      І Пріся бідная моя

      Згоріла з клятими! А я…

      На пожарищі хрест з Данилом

      Поставили, та помолились,

      Заплакали… Та й потягли,

      На коней сівши, до обозу,

      Синів всіх трьох моїх найшли,

      Та в добрий час і полягли

      Отут укупі!..

      .........

      А як ми бились, умирали,

      За що ми голови складали

      В оці могили? Будеш жить,

      То, може, й знатимеш, небоже,

      Бо слава здорово кричить

      За наші голови… А може,

      І про могили, і про нас

      З старцями божими по селах

      Правдива дума невесела

      Меж людьми ходить…

[Перша половина 1850,Оренбург]

      * * *

      І станом гнучим, і красою

      Пренепорочно-молодою

      Старії очі веселю.

      Дивлюся іноді, дивлюсь,

      І чудно, мов перед святою,

      Перед тобою помолюсь.

      І жаль мені, старому, стане

      Твоєї божої краси.

      Де з нею дінешся єси?

      Хто коло тебе в світі стане

      Святим хранителем твоїм?

      І хто заступить? хто укриє

      Од зла людського в час лихий?

      Хто серце чистеє нагріє

      Огнем любові, хто такий?

      Ти сирота, нема нікого,

      Опріче праведного Бога.

      Молися ж, серце, помолюсь

      І я з тобою. Щось пророче

      Мені вже зазирає в очі,

      І я вже Богу не молюсь,

      Уже й на тебе не дивлюсь.

      Мені приснилось: ти вже мати,

      Не в аксамиті, не в палатах

      Твоє голоднеє дитя…

      І в’янеш ти, а дні летять,

      Несуть все добре за собою,

      Уже й надію понесли,

      А ти осталась