Невольник. Тарас Шевченко

мати діток

      Багатому, хвалить Бога

      В розкóшах! А вбогій

      Вдові не до того,

      Бо залили за шкуру сала,

      Трохи не пропала.

      Думала іти в черниці

      Або вбитись, утопитись,

      Так жаль маленьких діток стало.

      Звичайне, мати, що й казать,

      Та, може, ждався-таки й зять,

      Бо вже Катруся підростала

      (Катрусею вдовівна звалась).

      Чи вік же їй продівувать?

      Зносити брівоньки нізащо.

      Хіба за те, що сирота?

      А красота-то красота!

      Мій Боже милий! А трудяще,

      А чепурне, та роботяще,

      Та тихе. Бач, і сирота,

      А всім була навдивовижу.

      Бувало, вигляне із хижі,

      Як тая квіточка з роси,

      Як теє сонечко з-за хмари.

      Ввесь похолону, неживий

      Стою, бувало. Ані кара,

      Ні мýки, кайдани,

      Ніже літа, сину,

      Тії сили не втомили…

      Отак і загину!

      Так і згину. Бо дивися:

      Смерті сподіваюсь,

      А ридаю, мов дитина,

      Як я нагадаю

      Катерину. Слухай, сину,

      Мій друже єдиний!

      Слухай добре, та записуй,

      Та на Україні,

      Як Бог тебе допровадить,

      То розкажи, сину,

      Що ти бачив дия́вола

      Своїми очима.

II

      Так, бачиш, дівонька ота

      Росла собі. І роботящий

      (Бо всюди сироти – ледащо)

      У наймах виріс сирота,

      Неначе батькова дитина.

      Отож той самий сиротина

      У наймах сяк собі, то так

      Придбав, сірома, грошенят,

      Одежу справив, жупанину,

      Та ні відсіль і ні відтіль

      Купив садочок і хатину;

      Подякував за хліб і сіль

      І за науку добрим людям,

      Та до вдовівни навпростець

      Шелесть за рушниками!

      Не торгувались з старостами,

      Як те бува з багатирями;

      Не торгувавсь і панотець

      (На диво людям та на чудо),

      За три копи звінчав у будень,

      Без пихи, так, як довелось.

      Отут-то, голубе мій сизий,

      Отут-то й лихо почалось!

III

      Уже, либонь, після Покрови

      Вертався з Дону я, та знову

      (Бо я вже двічі посилав

      До дівчини за рушниками)

      Послать і втретє міркував.

      Та з чумаками, та з волами

      Якраз в неділю на весілля

      До удовівни причвалав.

      Пропало! Все добро пропало!

      Ані щетинки не осталось.

      Пропав і я, та не в шинку,

      А на кобилі. На віку

      Всі люде бачать лихо, сину,

      Але такого, мій єдиний,

      Такого лютого ніхто,

      Ніхто і здалека не бачив,

      Як я, лукавий. А тим часом

      Просохли очі у вдови.

      Неначе в бога за дверима,

      У зятя та в сина

      Стара собі спочиває,

      А на Катерину,

      На дитя своє єдине,

      Тілько поглядає.

      А я в шинку з п’яницями

      Душу пропиваю!

      Та й пропив. Запродав душу,

      І душу і тіло,

      Тіло