Невольник. Тарас Шевченко

Петруся. Тяжко їй!

      Душі негрішній, молодій!

      Та що ж робить? Нестало сили,

      Сердега разом одуріла.

      Та й як його одній святії

      Прожити літа молодії?

      Вони ж не вернуться! Як хоч,

      А лихо, кажуть, перескоч,

      А то задавить. Генеральша

      Не перескочила, бо їй

      Хотілось жити, молодій!

      Хотілося б… Густенька каша,

      Та каша, бачте, та не наша,

      А наш несолений куліш —

      Як знаєш, так його і їж.

      «Петрусю! Друже мій єдиний!

      Моє ти серце! мій ти сину!

      Рятуй мене, рятуй! рятуй!

      О Матер Божая! розкуй

      Мою ти душу!» – І ридала,

      І батька й матір проклинала,

      І все на світі. А Петрусь,

      Її єдиная дитина,

      Гуляв собі пренеповинний

      В саду та арію якусь

      Мугикав стиха. Більш нічого

      Петрусь не бачив. А небога

      Сама не знає, що робить.

      І що їй діяти з собою?

      Або сховатись під водою,

      Або, принамені, розбить

      О стіну голову…

      «Поїду в Київ, помолюся.

      Молитва, може, прожене

      Диявола… О! мій Петрусю!

      Молитва не спасе мене,

      Я у Дніпрові утоплюся!»

      Моліте Господа, дівчата,

      Моліте Господа, щоб мати

      І вас отак не завдала

      За генерала, за палати

      І вас отак не продала.

      Любітесь, діточки, весною.

      На світі є кого любить

      І без користі. Молодою,

      Пренепорочною, святою

      В малій хатині буде жить

      Любов та чистая. І буде

      Святий покой ваш стерегти

      І в домовині. Що ж то буде

      З превосходительною? Що ти

      Тепер робитимеш з собою,

      З своєю божою красою?

      Хто стерегтиме твій покой,

      Украдений твоїм Петрусем?

      Хіба архістратиг? Та й той

      Не встереже тепер. Боюся,

      І вимовить боюсь тепер

      Твоє грядущеє…

      У Київ їздила, молилась,

      Аж у Почаєві була.

      Чудовная не помогла,

      Не помогла святая сила.

      А ти аж плакала, молилась —

      Та й занехаяла. Везла

      Назад гадюку в серці люту

      Та трошки в пляшечці отрути.

      Не їла три дні й не пила,

      Вернувшись з прощі. І три ночі

      Не спала; впали карі очі,

      Засохли губи; і вночі

      Щось, ходя, шепче, сміючись.

      Аж тиждень так собі нудила,

      А потім трути розвела

      І генерала напоїла

      Та й спать, упоравшись, лягла.

      «Тепер старóго поховаю,

      А молодого привітаю,

      Та й буду жить собі та жить,

      Петруся-серденько любить», —

      Подумала чи то сказала.

      Хотіла спать, але не спала.

      І ждала світу, і дожить

      До світу божого боялась.

       І задзвонили вранці-рано

      По генераловій душі;

      Заговорили щось погане,

      До генерала ідучи

      Прощатись, люде. Аж гуде,

      З усіх усюд народу йде,

      Та