Невольник. Тарас Шевченко

генерал її посватав,

      Бо страх хорошая була,

      А генерал був страх багатий.

      От і талан Господь послав

      На вбогий хутір, ублагали

      Царя небесного! Взяли

      Її гарненько одягли

      Та у неділю й повінчали,

      І генеральшею назвали,

      І цугом в Київ повезли.

      Було на хуторі погане

      Мале байстря, свиней пасло,

      Петрусем звалось; на придане

      Воно за панною пішло

      У генеральськеє село

      Свиней же пасти, безталанне.

      За балом бал у генерала,

      За генеральшею чимала

      Орда панів і паничів,

      І генеральша уночі

      Тихенько плакать собі стала.

      «Занапастила мене мати.

      Зов’яне марне у палатах

      Краса і молодость моя».

      «Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?

      Ні, я не плачу…» – «Знаєш, Маню,

      У городі тепер армяни,

      Купи собі, мамуню, шаль».

      «Мені не треба тії шалі».

      «Не завдавай же серцю жалю!

      Купи, голубко! Не печаль

      Мого ти серця! А весною

      В Париж поїдемо з тобою,

      Або поїдемо в село,

      Як схочеш, серце».

      Тихо, тихо

      Зима минала, кралось лихо

      Та в самім серці й уляглось

      У генеральші молодої.

      Поїхали в село весною,

      В селі банкети загули,

      А генеральша плаче, плаче,

      А генерал того не бачить,

      А всі вже бачили в селі.

      З нудьги із двору погуляти

      Якось, задумавшись, пішла,

      Та аж за царину зайшла

      Та й бачить, що пасе ягнята

      Мале хлоп’яточко в стерні.

      «О горе, горенько мені!

      Що я робитиму на світі?

      Се ти, Петрусю?» – «Ажеж я».

      «Ходім до мене, будем жити,

      Як там на хуторі колись

      Жили, жили». – Та й похилилась,

      Очей не зводячи, дивилась

      На Петруся́. Одним-одна

      І виростала, й дівувала,

      І за старого генерала

      Занапастили, продали!

      І вкупі гроші пропили…

      І тяжко, тяжко заридала.

      «Ходімо, серце, погулять!

      Ходім, Петрусю, в сад, в палати».

      «А хто ж тут буде доглядать,

      Хто попасе мої ягнята?»

      «Нехай хто хоче!» – Й повела

      Його в палати. А в палатах

      Причепурила, одягла,

      А потім в школу оддала,

      І любо їй. Нехай радіє,

      Поки надія серце гріє,

      Поки росте з того зерна

      Або кукіль, або пшениця.

      Бо ми не знаєм, що твориться

      У його там. А він хоч зна,

      Та нам не скаже. Якби знала

      Матуся горенько твоє,

      Чи оддала б за генерала

      Дитя єдинеє своє?

      Не оддала б… А втім, не знаю…

      Бо всякі матері бувають.

      Минають дні собі поволі,

      Петрусь до школи та із школи

      З книжками ходить та росте.

      Сама аж ніби мо[ло]діє,

      І генерал собі радіє,

      Що діло, бачите, святе

      Удвох таки вони зробили.

      Петра