Невольник. Тарас Шевченко

людьми і Богом,

      Тиняюся, ховаюся,

      І дійшло до того,

      Що я, вночі підкравшися,

      Максимову хату

      (Бо його Максимом звали,

      Вдовиного зятя)

      Запалив. Згоріла хата.

      А душа проклята

      Не згоріла. Моя душа!

      Мій друже, мій брате!

      Не згоріла, а осталась,

      Тліє, й досі тліє!

      І коли вона зотліє,

      Коли одпочине?

      Святий знає.

IV

      З переляку

      Вмерла Катерина.

      А Максим на пожарище

      Та на попелище

      Подивився. Нема ради!

      Тілько вітер свище

      У димарі та в комині.

      Що на світі діять?

      І що тепер йому почати?

      Подумавши, перехрестивсь

      Та й знов пішов у наймити

      Голодні злидні годувати.

      Вдова осталась не сама,

      А з сином-парубком; женити

      Його збиралась восени.

      Аж гульк! Од матушки-цариці,

      Таки із самої столиці

      Прийшов указ лоби голить.

      Се в перший раз такий указ

      Прийшов з Московщини до нас.

      Бо на Вкраїні в нас, бувало,

      У козаки охочі йшли,

      А в пікінери вербовали,

      Та теж охочих. На селі

      Зобралася громада радить,

      Кого голить у москалі.

      Порадили громадою,

      Та скурвого сина

      Вдовиченка-ледащицю

      Забили в скрепицю

      Та й повезли до прийому.

      Он яке твориться

      На сім світі! Яка правда

      У людей, мій сину.

      Така й досі, я думаю,

      В нас на Україні.

      Та другої і не буде

      В невольниках людях.

V

      Через год ото й велика

      Зима наступила.

      До зеленої неділі

      В байраках біліли

      Сніги білі; тойді ж ото

      І Очаков брали

      Москалі. А Запорожжя

      Перше руйновали.

      Розбрелося товариство.

      А що то за люде

      Були тії запорожці —

      Не було й не буде

      Таких людей.

      Під Очаков

      Погнали й Максима.

      Там-то його й скалічено,