Невольник. Тарас Шевченко

щоб знали ви, не жаль

      Моєї долі молодої;

      А іноді така печаль

      Оступить душу, аж заплачу.

      А ще до того, як побачу

      Малого хлопчика в селі.

      Мов одірвалось од гіллі,

      Одно-однісіньке під тином

      Сидить собі в старій ряднині.

      Мені здається, що се я,

      Що це ж та молодость моя.

      Мені здається, що ніколи

      Воно не бачитиме волі,

      Святої воленьки. Що так

      Даремне, марне пролетять

      Його найкращії літа,

      Що він не знатиме, де дітись

      На сім широкім вольнім світі,

      І піде в найми, і колись,

      Щоб він не плакав, не журивсь,

      Щоб він де-небудь прихиливсь,

      То оддадуть у москалі.

[Перша половина 1849,Кос-Арал]

      * * *

      ........

      Ми вкупочці колись росли,

      Маленькими собі любились,

      А матерí на нас дивились

      Та говорили, що колись

      Одружимо їх. Не вгадали.

      Старі зараннє повмирали,

      А ми малими розійшлись

      Та вже й не сходились ніколи.

      Мене по волі і неволі

      Носило всюди. Принесло

      На старість ледве і додому.

      Веселеє колись село

      Чомусь тепер мені, старому,

      Здавалось темним і німим,

      Таким, як я тепер, старим.

      І бачиться, в селі убогім,

      Мені так бачиться, нічого

      Не виросло і не згнило,

      Таке собі, як і було.

      І яр, і поле, і тополі,

      І над криницею верба.

      Нагнулася, як та журба

      Далеко в самотній неволі.

      Ставок, гребелька, і вітряк

      З-за гаю крилами махає.

      І дуб зелений, мов козак

      Із гаю вийшов та й гуляє

      Попід горою. По горі

      Садочок темний, а в садочку

      Лежать собі у холодочку,

      Мов у раю, мої старі.

      Хрести дубові посхилялись,

      Слова дощем позамивались…

      І не дощем, і не слова

      Гладесенько Сатурн стирає…

      Нехай з святими спочивають

      Мої старії… – Чи жива

      Ота Оксаночка? – питаю

      У брата тихо я. – Якá?

      – Ота маленька, кучерява,

      Що з нами гралася колись.

      Чого ж ти, брате, зажуривсь?

      – Я не журюсь. Помандрувала

      Ота Оксаночка в поход

      За москалями та й пропала.

      Вернулась, правда, через год,

      Та що з того. З байстрям вернулась,

      Острижена. Було, вночі

      Сидить під тином, мов зозуля,

      Та кукає, або кричить,

      Або тихесенько співає

      Та ніби коси розплітає.

      А потім знов кудись пішла,

      Ніхто не знає, де поділась,

      Занапастилась, одуріла.

      А що за дівчина була,

      Так-так що краля! і невбога,

      Та талану Господь не дав… —

      А може, й дав, та хтось украв,

      І одурив святого Бога.

[Перша половина 1849,Кос-Арал]

      * * *

      Готово! Парус розпустили,

      Посунули по синій хвилі

      Помеж