Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

Сусідні люди збилися й собі

      На тому, що його, немов намисто,

      Твань оточила, дикому горбі.

      91 Щоб згадувану в бесідах врочисто

      Засновницю ніхто з них не забув,

      Нове назвали Мантуєю місто.

      94 Притулок мій залюднений вже був,

      Аж поки легковірність Касалоді

      Безчесний Пінамонте обманув.

      97 Кажу на те, щоб, чуючи в народі

      Щось інше про походження землі

      Моєї, знав ти – це брехня, та й годі».

      100 І я: «Ти, вчителю, слова незлі

      Промовив щиро на мою повагу,

      Що іншу річ вподібню я золі.

      103 Але скажи: на всю оцю ватагу

      Чи не уздриш хоч одного, який

      Мою до себе привернув увагу?»

      106 Тоді мені він мовив: «Той, з щоки

      Якого борода по темній спині

      Спадає, в дні, як в Греції-таки

      109 В колисці місце лиш було хлопчині,

      Авгуром був, з Калхантом кораблі

      Послав з Авліди по морській пучині.

      112 Це Евріпіл, діла його незлі

      Співа моя трагедія висока, —

      Її ж уривки знаєш чималі.

      115 А ця от далі тінь кощавобока —

      То Мікаеле Скотто; він митцем

      Був у магічному дурінні ока.

      118 Он Гвідо там з Азденте, з тим шевцем,

      Який за дратвою, за копилами

      Заходиться запізненим плачем.

      121 Зриш грішниць, що, простившися з голками,

      До чарів узялись через каприз,

      Щоб чаклувать над зіллям та ляльками.

      124 Але ходімо, бо сяйнув униз

      Й, межі обох півкуль торкнувши зовні,

      Склав Каїн за Севільєю свій хмиз.

      127 Тієї ночі місяць був у повні.

      Згадай лишень, що промені ясні

      Вели тебе крізь чагарі безмовні».

      130 Так, ідучи, він говорив мені.

      ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

      1 Так ми з моста на міст, багато вівши

      Чужих моїй Комедії розмов,

      Пройшли, щоб, зором глибочінь розкривши,

      4 Ще на один поглянуть Лихосхов

      В нових покарах і новій печалі;

      Занадто чорним я його знайшов.

      7 Як у Венеції, де в арсеналі

      Взимі в’язка смола кипить, буя,

      Щоб засмолити судна на причалі,

      10 Що там стоять; і дехто обробля

      Готове вже судно, а дехто маже

      Борти мандрованого корабля,

      13 Хто робить весла, хто канати в’яже,

      Той ремонтує ніс, а той корму,

      Хто ж на бізань, фок-мачту ладить тяжі, —

      16 Тут не вогню, а вишньому уму

      Завдячувала рідина кипінням,

      Сочившись звідусіль у чорну тьму.

      19 Смолу я бачив з булькотанням пінним,

      І верх її шумливий то здіймавсь,

      То опадав з бурхливим клекотінням.

      22 Розглянуть я все пильно силкувавсь,

      Та вождь, говорячи: «Дивись, дивись-но!», —

      Відтяг мене відтіль, де я лишавсь.

      25 Оглянувсь я, мов той, хто ненавмисно

      Тікаючи від ворога учвал,

      Все озирається зі страхом, звісно,

      28 Оглянувся на шум страшних навал, —

      І враз побачив – мчав на нас огидний

      Диявол чорний