Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

І тут руками він мене обвив,

      До серця пригорнув, поніс угору

      По тій дорозі, що й сюди привів.

      127 Проніс мене крізь путь круту, сувору

      Аж на високий арковий карниз,

      Де вид у п’ятий схов одкрився зору.

      130 І там мене, де спуск ішов униз,

      Він бережно поставив на скелину,

      Що неприступною була й для кіз,

      133 Звідкіль побачив я нову долину.

      ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

      1 Нові покари я в тім самім ритмі

      Оспівую в двадцятій пісні цій

      Канцони першої – про втоплих в пітьмі.

      4 Вже на круті схиливсь я камінці,

      Щоб роздивитись дно глибоке долу,

      Зволожене у слізнім озерці.

      7 Й багато душ побачив, що по колу

      Ходили, сльози мовчазні ллючи;

      Так ходять в нас в процесіях спрокволу.

      10 Я ще одне помітив, що, йдучи,

      Вони тримають дивно підборіддя;

      В них не на місці й шия на плечі.

      13 Це з скрученими лицями поріддя

      Лише назад примушене ходить,

      Незмильне втративши очей повіддя.

      16 Параліч може хворому скрутить

      Потворно так на шиї м’язи й жили,

      Що я не міг такого й уявить.

      19 Хай Бог дає тобі, читачу, сили

      Ума в цім місці зосередить міць.

      А я не міг, щоб очі не сльозили,

      22 Як вздрів спотворених тьму-тьмущу лиць.

      Та й їхніх сліз потік неутолимий

      В них не по грудях біг, а між сідниць.

      25 Притьма залився я й собі рясними,

      На камінь спершись, і такі слова

      Сказав вожай: «Невже ти теж із ними?

      28 Бо жаль до винних губить тут права:

      Хто може буть злочинніший за того,

      Хто винним перед Богом співчува?

      31 Зведи чоло і очі на отого,

      Під ким розсілась на очах фівян

      Земля на крик: «Куди ти мчиш, для чого,

      34 Амфіараю? Чом покинув стан?»

      Та колісницю гнав він без упину,

      Поки Мінос не взяв його у бран.

      37 Дивись, він груди обернув на спину

      За дерзкість, що хотів вперед все знать.

      Тепер назад він знає путь єдину.

      40 Ще зриш Тіресія, – він зрадив стать.

      Із чоловіка жінкою зробився

      І всю істоту мусив був мінять,

      43 Аж поки знов з гадючим шлюбом стрівся,

      Києм приборкав в гадах крові бунт

      І в чоловіче пір’я знов одівся.

      46 За черевом його іде Арунт,

      Що в горах Луні, де на дні кар’єру

      Каррарець вбогий обробляє ґрунт,

      49 Житлом обрав із мармуру печеру,

      Де міг побачить небо у зірках

      І в далині морській струнку галеру.

      52 А ця, в якої голова в кісках,

      Хова від тебе невидимі груди,

      А тіло все в шерстистих волосках, —

      55 Ця звалась Манто, що блукала всюди

      Й моя сподобалась їй сторона.

      Отож про неї й повість в мене буде.

      58 Побачивши, що зовсім самітна,

      Вітчизну ж Вакха рабство осідає,

      Світ за очі пішла собі вона.

      61 В Італії прекрасній, в Альпах сяє

      Те озеро, де йде до Маньї