Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

та страх уже минув:

      55 Бо вишній Промисл, давши в охорону

      Їм цю лише єдину – п’яту – з ям,

      Наклав на вихід з неї заборону.

      58 Блискучі тіні посувались там

      Повільно, заливаючись сльозами,

      Знесилені тяжким якимсь чуттям.

      61 На кожній плащ із довгими кінцями,

      Каптур на очі низько насувавсь, —

      Отак в Колоньї вчинено з ченцями:

      64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,

      Але тяжким, свинцевим був зісподу,

      Що Фрідріхів – солом’яним здававсь.

      67 О вічний одяг для цього народу!

      Пішли ми – вліво, як черга журна,

      Вслухаючись у зойки й плач наброду.

      70 Під тягарем, за одною одна

      Йшли тіні, і супутника нового

      Хода щокрок давала забарна.

      73 Тож я вождеві: «Пошукай, на кого

      З людей, ділами чи ім’ям значних,

      Слід глянути, поки йде спуск полого».

      76 Впізнав тосканську мову хтось із них

      І вигукнув: «Чом женете в дорогу

      Ви, що хапаєтесь між тіней цих?

      79 Можливо, дам тобі я допомогу».

      І озирнувся й мовив вождь: «Зістав

      Ступні разом із ним і йдіть у ногу».

      82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,

      Що допомога в них для нас готова,

      Але вантаж і шлях їм заважав.

      85 Наблизившись до нас, вони без слова

      Оглянули від ніг до голови,

      Й така почулась поміж ними мова:

      88 «Як видно з рухів горла, цей живий,

      Коли ж померлі, чом же їм, гордливим,

      Як всім, не скручено плащами вий? —

      91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим

      Нам, лицемірам, запит серце стис:

      «Хто ти такий?» – дай відповідь тужливим».

      94 І я до них: «Я народився й зріс

      Над любим Арно, у великім місті,

      Те саме тіло я й сюди приніс.

      97 Хто ж ви такі, що муки пломенисті,

      У вас, я бачу, по щоках струмлять?

      Чому на вас ці тягарі злотисті?»

      100 Один відмовив: «Так ваги гримлять

      У жовтій та свинцевій оболонці,

      Що терези від гир тяжких скриплять.

      103 Ми з ним брати-веселуни, болонці,

      Я – Каталано, Лодерінго – він;

      Закликані як миру охоронці

      106 До тебе в землю; слід, щоб був один,

      А ми удвох служили так завзято,

      Що Гардінго не видно з-під руїн.

      109 Почав я: «О братове, вас узято…»

      Й замовк, побачивши, що в три коли

      Людину долі до землі прип’ято.

      112 Мене помітив, зойки вмить зросли

      Крізь довге бородище чорно-синє.

      Брат Каталано вчув той крик хули

      115 І мовив: «Цей, чий стогін знизу лине,

      Упевнив фарисеїв сонм сліпий,

      Що краще хай один за всіх загине…

      118 Лежить він, голий, впоперек тропи

      І терпить болі під важким ходінням

      Від натискання кожної стопи.

      121 Карався й тесть тим способом незмінним,

      І радники, що слухались їх слів

      І стали для євреїв злим насінням».

      124 Я бачив, як того, хто так терпів,

      Із здивуванням розглядав Віргілій,

      Розп’ятого,