Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

взяв же гору жах

      49 Над наміром зійти в пісок палений

      Із нашого твердого укриття

      Під огневій клекочучий, скажений.

      52 І я почав: «Не гордість – співчуття

      До вас у цій вогненній хуртовині

      Та ще скорботу міг почути я,

      55 Коли мій пан, уздрівши вас в пустині,

      Сказав слова, з яких я осягнув,

      Що юрми йдуть таких, які ви нині.

      58 Я з вашої землі; іще малим я був,

      А поважані ймення ваші в душу

      З пошаною й любов’ю я замкнув.

      61 Лишу я тут пекельну жовч і рушу

      По яблуко солодке, молоде

      Од вожая: у глиб зійти ще мушу».

      64 «Хай тіло довго ще твоє веде

      Душа, – відмовив опіками вкритий, —

      Хай світла слава перед тебе йде!

      67 Але, скажи, чи дозволенно жити

      Ще в нашім місті лицарства взірцям.

      Чи мусять, вигнані, комусь служити?

      70 Гульєльм Борсьєре, що ступає там,

      Повідав дещо, бо звідтіль недавно,

      Й не раді ми були земним вістям».

      73 «Нові людці, збагачені безславно,

      В пиху та розкіш у тобі вдались,

      Флоренціє, й скорбиш ти безугавно!» —

      76 Так я гукнув, чоло піднявши ввись,

      І три душі перезирнулись пильно,

      Мов ті, які на істині зійшлись.

      79 «Коли ти можеш легко так і сильно, —

      Відмовили вони, – розповідать,

      Щасливий ти, що промовляєш вільно.

      82 Як з місць жаху, де нам віки страждать,

      Піднімешся на зоряні дороги

      І зможеш «Я там був» усім сказать,

      85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».

      Вони побігли втрьох, за тінню тінь,

      І крилами здались мені їх ноги.

      88 Скоріш, ніж вимовляється «амінь»,

      Ті душі щезли в огнянім покрові.

      Мій вчитель рушив знов у далечінь.

      91 Я йшов за ним, коли почув раптові

      Десь близько клекотання й шум струмин,

      Що Перешкодою були розмові.

      94 Мов річка та, що має шлях один

      Від Монте-Везо в напрямі до сходу

      По лівому нагір’ю Апеннін

      97 (Звуть Аквакета ту в верхів’ях воду),

      А далі по хребту між скелі мчить,

      Втрача в Форлі ім’я, та не природу,

      100 Й під мурами монастиря шумить

      В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,

      Де тисяча б могла принаймні жить.

      103 Так вийшли ми з вождем до верховини,

      Де грім такий над вирами гримить,

      Що ледь я не оглух від громовини.

      106 Вірьовкою свій стан я встиг обвить

      Від леопарда, хитрого звірюки,

      Мав боронитись і його скрутить.

      109 Вірьовку з себе зняв я без принуки,

      Коли вожай зробити це звелів,

      Її змотавши, дав йому у руки.

      112 Він взяв її, на правий бік ступив

      Й один кінець в провалля кинув темне

      Якмога далі від його країв.

      115 «А що, як звідти раптом щось таємне, —

      Сказав я нишком, – може стрибонуть?

      Не певний вчитель, мабуть, недаремне».

      118 Яким обачним слід при тому буть,

      Чий зір не з вчинків лиш покров зриває,

      Але