Інстинкт убивці. Карін Слотер

її рукою, і відчуття для Фейт було таким несподіваним, що папірець вона одразу впустила.

      – Ой. – Віктор опустився навколішки, щоб підняти. Ситуація склалася дещо незручна (декан стояв перед нею на коліні), але він зумів елегантно викрутитися: одним плавним рухом підхопив аркуш і підвівся.

      – Дякую, – вичавила Фейт, стараючись, щоб її голос не звучав так по-дурному, як вона почувалася.

      – Вибачте, що тяганина в юридичному забрала так багато часу, але університет мусить прикривати свій зад.

      Вона пробігла аркуш поглядом – то була звична форма студентської заяви з усією потрібною інформацією.

      – Ваша відвертість приємно вражає.

      Віктор усміхнувся. Ідучи вниз сходами, він легенько тримався за поруччя.

      – Ви не могли б трохи посвятити мене в те, що відбувається? Хоча, звісно, я чув новини. Це жахливо.

      – Справді, – кивнула вона. – Я не знаю, що там казали, але я не уповноважена коментувати хід розслідування.

      – Я розумію. В управління поліції є свій зад.

      Фейт розсміялася.

      – Це можна сприймати двояко, декане Мартінес.

      Він зупинився на сходовому майданчику.

      – Називайте мене Віктором, будь ласка.

      Вона теж зупинилася.

      – Фейт.

      – Обожнюю старомодні імена, – сказав він, і навколо його очей від усміху прорізалися гусячі лапки зморщок.

      – Мене назвали на честь бабусі.

      – Прекрасно, – похвалив він, і вона виразно відчула, що йому йшлося не про традицію передавати імена у спадок. – А ви не проти, якщо я запитаю, де я міг вас бачити?

      Попри несприятливі обставини вони наче загравали одне з одним, піддражнюючи. Фейт навіть якусь мить шкодувала про те, що потрібно це припинити, а тоді сказала:

      – Ви, мабуть, бачили мене на зборах першокурсників. Мій син тут навчається.

      У нього на обличчі промайнув нажаханий вираз оленя, що вибіг на дорогу і зупинився перед фарами трейлера.

      – Нашому наймолодшому студенту шістнадцять.

      – Моєму сину вісімнадцять.

      Він проковтнув слину і вимушено всміхнувся.

      – Вісімнадцять.

      – Угу. – Іншого способу подолати незручну мить, окрім як перевести тему, вона не знала. – Дякую за ключ. Я обов’язково поверну його у ваш офіс. Мій шеф неодмінно захоче допитати сьогодні кількох студентів. Ми постараємося бути максимально коректними, але я попросила б вас поінформувати охорону студмістечка, щоб у нас не виникло проблем. Вам можуть подзвонити сердиті батьки. Але, думаю, вам до таких дзвінків не звикати.

      – Безперечно. Я охоче візьму на себе залагодження проблем. – Він поставив ногу на нижню сходинку. – На жаль, маю йти на збори.

      – Ще одне. – Фейт лише виконувала свої службові обов’язки, але мусила зізнатися собі, що відчула певну втіху, побачивши, як в очікуванні її наступного запитання в його очах промайнув страх. – Чому Томмі Елбертсон