Інстинкт убивці. Карін Слотер

вже хотіла йти, та зупинилася.

      – Їх було семеро.

      – Що?

      – Поліцейських. Ви викрили сімох, а не шістьох.

      – Даруйте, помилився, – ось і все, що зміг сказати Вілл.

      Вона розвернулася на підборах і вийшла з кімнати.

      Вілл скрушно видихнув, думаючи про те, скільки ще часу мине, поки він викине Фейт Мітчел із цієї справи. Однак у той самий час він не мав у розпорядженні цілого поліцейського відділка, тому перебирати харчами особливо не міг. А Фейт, попри те що зневажала його, як і решта поліцейських, накази все-таки виконувала. Слід було віддати їй належне.

      Вілл стояв посеред кімнати й намагався вирішити, що робити далі. Він опустив погляд на килимок. Круглі візерунки чимось нагадували фільм про Джеймса Бонда 70‑х років. Він мав би зараз усі свої думки скерувати на пошуки Емми Кампано, проте конфронтація з детективом досі діяла йому на нерви. У мозку настирливо бриніла якась думка, і зрештою він згадав.

      «Семеро», – сказала Фейт Мітчел. Вона мала рацію. Шістьох поліцейських звільнили, але скандал вплинув на ще одного. Офіцер поліції Евелін Мітчел змушена була піти на пенсію. А оскільки дочка Евелін, Фейт Мітчел, служила детективом у поліції, то, природно, привернула до себе увагу Вілла. Репутація в неї була доволі солідна, та підвищення п’ять років тому до детектива не в однієї людини викликало здивування. У двадцять дев’ять іще зарано було отримувати золотий значок, проте довести, що мав місце фаворитизм, було важко. Та, крім кумівства, Вілл не знайшов нічого, що могло б вимагати глибше копнути життя Фейт Мітчел, тому він ніколи не зустрічався з цією жінкою особисто.

      Досі.

      – О чорт, – простогнав Вілл.

      Із усіх, кого він побачив сьогодні, дочка Евелін Мітчел мала найбільше підстав для ненависті. Напевно, саме це Лео намагався розказати Віллу, коли все вийшло з-під контролю. А може, він подумав, що Віллові це вже відомо. Розслідування завершили кілька місяців тому, але відтоді через руки Вілла пройшов іще десяток справ (щонайменше). Він розумів, що в будинку Кампано його оточує стіна ненависті, проте зосереджувався на поточному злочині, а не на деталях справи, яку закрили кілька місяців тому.

      Та зараз Вілл нічого вдіяти з цим не міг. Він повернувся до обшуку: методично зазирав у шухляди, в шафки, де зберігався різний мотлох, який можна знайти в кімнатах дівчаток-підлітків. Він зазирнув під ліжко, потім під матрац. Таємних записок чи схованих щоденників там не було. Уся спідня білизна була доволі нудною, тобто нічого відверто сексуального, нічого такого, що могло би вказувати на те, що Емма Кампано досліджувала плотський бік життя.

      Далі Вілл підійшов до шафи. Судячи з усього, будинок Кампано був надзвичайно модернізований. Але з каменя крові не вичавиш, і шафа в кімнаті Емми Кампано була такою, якою її задумав архітектор, – тобто завбільшки з домовину. Напакований усередину одяг висів так щільно, що перекладина провисала. На підлозі