Інстинкт убивці. Карін Слотер

знову кивнула, а тоді похитала головою.

      – Я не знаю. Ні. Він тримав його опущеним. – Вона притисла руку до боку, щоб показати, як це було. – Він біг униз сходами. Ніж був біля боку.

      – Він підняв ножа, коли опинився внизу?

      – Він не встиг спуститись, я вдарила його. Щоб збити з ніг.

      – Що сталося з ножем?

      – Він впустив його, коли падав. Я… Він ударив мене по голові. Я думала, він мене вб’є.

      Вілл розвернувся і знову глянув на відбитки взуття, розкидані й хаотичні. Двоє людей вступили в кров, тупцяли вперед і назад, боролися.

      – Ви точно не заходили в коридор?

      Вона кивнула.

      – Послухайте мене дуже уважно. Ви не підходили сюди? Не підходили до дочки? Не вступали у кров?

      – Ні. Я стояла тут. Ось тут. Зупинилася на початку сходів, і він пішов на мене. Я подумала, він хоче мене вбити. Я подумала… – Вона затулила рот долонею, неспроможна договорити. Її голос уривався від хвилювання, коли вона спитала в чоловіка: – Це не Ем?

      – Затримайте їх тут, – сказав Вілл Фейт і пішов униз сходами.

      Лео стояв у дверях і розмовляв із патрульним в уніформі.

      – Що там у вас? – запитав у Вілла.

      – Не чекайте Піта, – скомандував той, переступаючи через труп. – Мені потрібно негайно ідентифікувати цього чоловіка.

      Туфлі Ебіґейл Кампано він знайшов у маленькій вітальні, під кавовим столиком. На підошві був не вафельний малюнок, а зигзаги, зручні для корту. На них не виявилося ні сліду крові, тільки носки були стерті. У вестибюлі Лео витяг з кишені пару латексних рукавичок.

      – Допитлива сусідка з протилежного боку вулиці каже, що кілька годин тому бачила на під’їзній алеї припарковану машину. Чи то жовту, чи то білу. Чи то з чотирма дверцятами, чи то двома.

      Вілл оглянув кросівки мертвого чоловіка. Вафельний малюнок, у заглибинах засохла кров.

      – Дай-но мені, – попросив він у Лео рукавички й натягнув їх. – Ти можеш зайнятися фотографуванням, так?

      – Ага. Що відбувається?

      Вілл обережно підняв футболку трупа. Тканина там, де зібгалася на поясі, досі була мокра й забарвлювала шкіру на просвіт у дивний рожевуватий відтінок.

      – Може, скажеш нарешті, що ти робиш? – нетерпеливився Лео.

      Крові було так багато, що важко було щось роздивитися. Вілл обережно натиснув на живіт, і в плоті розкрився вузький розріз, із якого ринула чорна рідина.

      – Чорт, – просичав Лео. – Це матуся його різонула?

      – Ні.

      Вілл зрозумів, що сталося. Юнак з ножем у грудях стояв навколішки біля трупа нагорі. Він, напевно, витяг ножа, і кров з артерії забризкала тіло дівчинки. Чоловік спробував зіп’ястися на ноги, побрів, хитаючись, шукати допомоги, а тим часом у нього відмовила легеня. І саме тоді на горішньому майданчику з’явилася Ебіґейл Кампано. Вона побачила чоловіка, який убив її доньку. Він побачив жінку, яка могла врятувати їх усіх.

      Лео подивився вгору на сходи й перевів погляд на мертвого хлопця. Нарешті до нього дійшло.

      – Чорт.

      Вілл