Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

промовив він. – Там серед них ота корова. Залиште її для мене.

      – Тобто як це для тебе? – запитав Зауер. – Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.

      – Він і думав, – уставив Іммерман.

      Штайнбреннер обернувся й визвірився:

      – А тобі звідки відомо?

      – Вона його не пустила.

      – Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж? Якби я захотів оту червону корову, вона б нікуди не ділася.

      – А може, й ділася б.

      – Годі вам теревенити, – Зауер відкусив шматок жувального тютюну. – Якщо хочеш пристрелити її власноручно, будь ласка. Мені не особливо кортить.

      – І мені теж, – додав Гребер.

      Інші промовчали. Посвітлішало. Штайнбреннер сплюнув і люто промовив:

      – Розстріляти – це надто велика честь для бандитів. Патронів на них жаль! Їх слід повісити!

      – А де? – Зауер оглядівся навколо. – Може, ти бачиш хоч одне дерево? Чи накажеш робити шибеницю? Але з чого?

      – Ось і вони, – сказав Гребер.

      З чотирма росіянами з’явився Мюкке. Два солдати конвоювали їх спереду, два ззаду. Першим ішов дід, за ним жінка, потім два молодших чоловіки. Усі четверо, не чекаючи наказу, вишикувались перед могилами. Перш ніж стати до могили спиною, жінка заглянула вниз. На ній була червона вовняна кофта.

      Лейтенант Мюллер з першого взводу вийшов із хати ротного командира. Він заступав Рае під час виконання вироку. Це було смішно, але формальностей нерідко ще дотримувалися. Кожний розумів, що четверо росіян, можливо, були партизанами, а може, й ні. Але їх все одно допитали за усталеною формою й винесли вирок, не залишивши їм жодних реальних шансів. Та й що тут було з’ясовувати? Вони нібито переховували зброю. Тепер їх мали розстріляти з дотриманням усіх формальностей, у присутності офіцера. Наче для них це мало якесь значення.

      Лейтенант Мюллер мав двадцять один рік, його прислали в роту лише півтора місяця тому. Він оглянув засуджених і прочитав вирок.

      Гребер подивився на жінку. Вона спокійно стояла в своїй червоній кофті перед могилою. Молода, міцна, здорова, створена, щоб народжувати дітей. Вона не розуміла того, що читав Мюллер, але знала, що це смертний вирок і що за кілька хвилин життя, яке так нестримно пульсує в її жилах, буде обірване назавжди. І все-таки жінка стояла спокійно, немовби нічого особливого не сталося і вона лише трохи промерзла на ранковому морозі.

      Гребер помітив, як Мюкке багатозначно щось прошепотів Мюллеру. Той звів брови.

      – А не можна зробити це потім?

      – Краще зараз, пане лейтенант, так простіше.

      – Гаразд. Робіть, як знаєте.

      Мюкке ступив наперед.

      – Скажи он тому, щоб скинув чоботи, – звернувся він до діда, що розумів німецьку, й показав на молодого полоненого.

      Старий виконав його наказ. Говорив він тихо, майже співучим голосом. Той другий – худий чоловік, до якого він звернувся, спершу нічого не збагнув.

      – Ану, швидше! –