Груші в тісті. Юрий Винничук

Ти кому триндиш? Мені?

      – Да, тобі.

      – А ти не помилився? Ти знаєш, хто я?

      – Не знаю і не хочу знати.

      – Тоді ти просто мудак! Але нічого, завтра ми приїдемо з Левоном, він тебе поставить на місце.

      – З яким Левоном?

      – А це ти в нього й спитаєш. Правда, це будуть твої останні слова в житті. Ясно, козел?

      Я слухаю цей діалог із неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи! Хлопці перезирнулися. Але Тенгіз не дає їм оговтатися:

      – Давай, валіть звідси. Завтра розмову продовжимо.

      Вони нерішуче тупцяють на місці.

      – Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.

      – Я радий, що до вас дійшло, чао.

      Коли вони відійшли, я поцікавився:

      – І хто такий Левон?

      – Ти що – Левона не знаєш?

      – Ні.

      – Ну й мудак, – регоче Тенгіз.

      – Ти чого?

      – Бо я теж його не знаю.

      Тепер настала черга реготати мені.

      – То ти теж мудак!

      – Я ні. Я принаймні чув про нього.

      – І хто ж це такий?

      – Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв’язки з лягавими.

      – І ти його ніколи не стрічав?

      – З таким краще й не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів «поставив».

      – А де його можна побачити?

      – А тобі нащо?

      – Цікаво.

      – Він буває в «Інтуристі». Має там свій столик в Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: «Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть».

      – Не зрозумів. У що це я маю вкластися?

      – За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби і відпустять.

      Я різко втратив до нього інтерес.

      – О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенгіз.

      Польське авто спинилося за кілька кроків від нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензину і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть з Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.

      – Ми берем усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемось на стоянці позаду Оперного.

      Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львів». Коли він повідомив тарганам, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритися і щось там дзявкнула, але її зацитькали ті двоє, що спілкувалися з нами.

      Ми від’їхали услід за поляками. Дорогою я сказав:

      – Може, спинитися десь на узбіччі і закупити товар?

      – Не вийде. Нас пасуть.

      Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський газик.

      – Ті самі?

      – Напевно.

      – Коли вони встигли?

      – А вони