Груші в тісті. Юрий Винничук

– і гайда?

      – А це недалеко? – несміливо поцікавилась Іра.

      – На таксі десять хвилин.

      – А мене вже навіть не питають, – буркнула Наталя.

      – Я розцінив твоє мовчання як згоду, драга моя моміче.

      – Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе.

      – Ви щось від мене приховуєте, – занервувала Іра. – Що він тобі зробив?

      – Справді, що? – стенув я плечима. – З дитиною не кидав, гаманця не крав.

      – Ні, я бачу, щось між вами було, – Іра аж розчервонілася від хвилювання.

      – Та не було, – пригорнув я її знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».

      – З яким «югом»?

      – Та мудаком. Але я з ним нічого спільного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобі його не нагадувати.

      Я розрахувався з офіціянтом, і ми вже було рушили, але тут підбіг до нас той самий жевжик, котрий сидів у них за столом.

      – Дівчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?

      – Ні, ми зайняті.

      – Чувак, – сказав він мені, – відпусти дівчаток.

      – Знаєш, це дуже дорогі дівчата.

      Ми з жевжиком відстали на кілька кроків, і я спитав:

      – А ти на що розраховував?

      – Ну як? За стіл!

      – Не той калібр.

      – Вони що, валютні?

      – А ти думав! Так що тримай ґраби.

      Ми потисли руки, і я наздогнав дівчат.

      Графоманія виліковується

      Безгрошів’я – річ принизлива, неприємна, але водночас здатна стимулювати рішучі вчинки. Навіть без копійки в кишені я не здатен був обминути книгарень і двічі у своєму житті таки поцупив книжку. Під час цієї процедури, коли я ховав книжку під полу маринарки чи плаща, адреналін шугав мені в голову, і я відчував таке збудження, наче біг зі стрімкої гори, але коли виходив на вулицю, то не міг стриматися від радості і обмацував раз по раз вкрадену книжку, мовби не вірячи, що це мені вдалося.

      Значно більше книг я поцупив з бібліотек. Я либонь перший письменник, який у цьому чесно признається, але письменників, які б за своє життя не вкрали бодай однієї книжки з публічної чи приватної книгозбірні, нема. А якщо є, то це не письменник, а графоман.

      Якщо ви гадаєте, що цим своїм ганебним вчинком я приносив велику шкоду читачам, то глибоко помиляється, бо книги, які я цупив, пишалися непорочністю, їх ніхто ніколи не читав. Я крав поезію та маловідомих українських забутих письменників ХІХ – початку ХХ сторіччя, виданих у 50 – 60-х роках, коли я ще не міг їх придбати: Стефана Коваліва, Дніпрову Чайку, Любов Яновську, Тимофія Бордуляка, Грицька Григоренка, Миколу Чернявського, Олександра Козловського, Василя Мову-Лиманського… Думаю, що ніхто з моїх теперішніх читачів усіх цих книг не читав, а я читав та й зараз інколи перечитую. Не раз і в мене хтось крав книжку, або не повертав, що в принципі одне й те ж.

      Період безгрошів’я не був тривалим, але час від часу давав про себе знати, коли я заглиблювався у писанину, припиняючи на якийсь час фарцування. Таких, як я, мистецьких тунеядців було у Львові чимало, але у кожного був свій спосіб заробити на пиво. Практично у кожному громадському туалеті крутився який-небудь