Груші в тісті. Юрий Винничук

налий мені п’ять дека.

      Я налив, і скільки вони мене не вмовляли податися з ними на пиво, все-таки втік. Я вирішив їхати ввечері до Франківська, та перед тим пішов у бібліотеку Стефаника, згадавши, що я не тільки батяр. Але ввійти туди мені не дали чиїсь сильні й рішучі руки.

      – Комітет держбезпеки! – прогримів голос. – Пройдімо.

      Двоє невисоких, але здорових дядечків потягли мене до авта. Я намагався з’ясувати, в чому річ, але мені звеліли мовчати.

      Авто зупинилося на теперішній вулиці Бандери навпроти прокуратури. Серце моє пірнуло у п’ятки. За ті кілька метрів, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своєму житті. Але коли ми почали підніматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки відімкнули кабінет. Усередині були стіл, кілька крісел і шафа. У шафі стояли папки.

      – Сідай, – кивнув один із них.

      – Ну, шо ж, – сказав другий свому колезі, – ти вже тут сам, а я пішов…

      – Да, іди… Потім подзвониш. – І, коли двері зачинилися, звернувся до мене: – Ну шо, Юрій Павлович? Рішив побалуватись?

      – Що ви маєте на увазі?

      – Югослава, конєшно.

      – Та це жарти!

      – Знаємо ці жарти. Бери ручку, ось папір, пиши.

      – Що писати?

      – Які розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.

      Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж іще!

      – Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоїтись. То була не одна особа.

      – Послухайте, я навіть не пам’ятаю ці п’яні розмови. Крім того, я не знайомився зі всіма за руку і не знаю, як кого звати.

      – Так шо, тобі фотографії організувати?

      – Я багато випив, мені весь час підливали. Мене справді запитували про різних письменників, але я не пам’ятаю, про кого.

      – Про Солженіцина пам’ятаєш?

      – Пам’ятаю, – відмовлятися було безглуздо. – Але ж я нічого не відповів.

      – Да, но ти обіцяв привезти «Архіпелаг ГУЛАГ».

      – Справді? Звідки ж я його візьму?

      – Ми тобі дамо. Хароше ізданіє.

      – Дякую, але розповсюджувати антирадянську літературу я не буду.

      – А прописку у Львові хочеш?

      – Ні, – збрехав я. – Краще я у Франківську буду жити.

      Ми довго ще торгувалися, чекіст пригадав усі мої грішки ще з інституту, пригрозив притягти за неробство й урешті поцікавився:

      – А які тобі вірші передав Богдан Марцінко?

      – Жодних.

      – Но повинен передати?

      – Казав, що дасть якісь вірші. Я їх не бачив. Крім того, я збираюся сьогодні додому.

      – Ну-ну, куди спішити? Візьмеш у нього вірші і подзвониш мені. Ось телефон. Тільки після цього поїдеш додому. Ясно?

      Я кивнув.

      – Можеш іти.

      У пошуках легкого хліба

1

      Я брів, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на білий день, у кнайпі було тлумно. Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине,