Груші в тісті. Юрий Винничук

дві величезні торби, набиті, як камінь. А коли ми недавно завітали до їхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожніми руками.

      – То ви побували в номері за їхньої відсутності? – спитав Тенгіз.

      – Робота у нас така.

      – Вони, товариш капітан, – устряв рудий, – зайшли в готель рівно в шість годин п’ятдесят дев’ять мінут, а в сім сорок чотири я побачив, як вони знову заходять у готель. То їсть готелю вони не покидали. І я не поняв, як так сталося. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машині сиділи і проізводили наблюдєніє. Коля – свідок. Не виходили вони з готелю.

      – От яка загадка! – зловісно усміхнувся капітан. – Но ми її розв’яжем. Бля буду, коли ні. Так шо давайте: добровільне зізнання пом’якшить вину.

      – А в чому нам зізнаватися? Ми зайшли до готелю тільки, щоб зателефонувати по міжміському. Я у Тбілісі дзвонив. І жодного газика не було. А коли верталися, газик знову стояв, – сказав Тенгіз.

      – Ах ти ж гавно! – обурився рудий.

      – Ви шо, кудись відлучались? – спитав капітан у ментів.

      – Куди там! Стояли як прокляті! Він же вас на понти бере! Коля, скажи!

      – Стояли ми, – буркнув Коля і хруснув товстими пальцями.

      – Добре, – кивнув капітан. – Тоді, як казав Ілліч, підем другім путьом. Де ваша машина?

      – На стоянці. Тут недалеко, – відказав Тенгіз, і я вирішив, що він збожеволів.

      Капітан підвівся з крісла:

      – Ну що ж, пішли подивимось.

      Але в голосі його вже не було такої твердості, як перед тим. Я подумав: ну, все, нам капець. Це ж треба зв’язатися з таким ідіотом. Навіщо він сказав, де машина?

      Ми вийшли на вулицю, та нас уже не вели попід руки, а на стоянці взагалі пустили вперед. Тьмяне світло ліхтарів лише злегка освітлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутінках межи авта, але, змірявши оком металеву загорожу, зрозумів, що тікати безглуздо. Тим часом Тенгіз підійшов до авта, хвильку подзвенів ключами, відімкнув салон і багажник і з переможним виглядом подивився на міліцію. Я не вірив своїм очам. По торбах ані знаку. Не вірили очам і міліціонери. Вони запихали голови в салон, матюкались і навіть принюхувалися.

      – Товар був! – кипів від люті рудий. – Шоб я здох. Чуєте запах?

      – Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

      – А по-моєму мило, – засумнівався рудий.

      – Пердило! – буркнув, випростовуючись, капітан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хріна мені така робота?

      Він повернувся і, втягнувши голову у плечі, посунув у відділок.

      – Нічого, – прохрипів рудий, – ми ще вас підловимо.

      Коля тільки хруснув пальцями і виплюнув недопалок. Коли вони відійшли, Тенгіз затраснув дверцята і сказав:

      – А міг ключик і не підійти.

      – Який ключик?

      – Ось цей. Універсальний. Гарантія – п’ятдесят на п’ятдесят.

      Тут тільки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгіз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Ніколи не відзначаючись уважністю, я і цього разу не помітив особливих відмінностей,