Сині етюди. Микола Хвильовий

твоя.

      – А я?

      – І твоя.

      Наталка взяла за руку Юрка:

      – І їхня?

      Всі подивились і подумали, а секретар кинув:

      – Це гість.

      А Остап п'яно й нахабно засміявся:

      – Це той, як його… як ото мітинг був… – попутчик. Ха… ха…

      Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:

      – Нічого, хоч попутчик, зате дорогий, – і похлопав Юрка по спині.

      …Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.

      Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

      …Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.

      «…Попутчик… так…»

      Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне – ми. Ми – король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

      «Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – у заводі».

      …У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.

      «Попутчик… так…»

      Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина… Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнішнє повітря.

      Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:

      – Е-ех!

      Стукнув[49] по землі жердиною і ще:

      – Подавай! Подавай!

      Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

      І була біла курява, а в ній казковий велетень – Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:

      – Держи!

      Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.

      – Гата!

      «Попутчик… так…»

      Юрко дивився на це не вперше.

      Нудить під серцем – так завжди.

      Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.

      – Закуримо?

      – Давайте!

      Помовчали. Говорив Остап:

      – Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?

      Здвигнув плечима Юрко.

      Мовчали…

      Вони були люди різні, люди однакові.

      …Залізо співало…

      Люди жили не тільки в заводі – і за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.[50]

      …Блимали червневі зоряниці – це зорі. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.

      Остап пішов у трактир[51]: прийшли о шостій ранку з заводу.

      У кімнаті був він, Юрко і Наталка – червона, горіли очі. Підвела очі від книги.

      …Гарно…

      – Вам подобається книга?

      – Мені подобається книга.

      – Він подумав і взяв її за руку.

      – Гарно?

      – Гарно.

      Він

49

Енергійно.

50

Я думаю про кінець етюду. Як жили інші – про це в другий раз.

51

Знову був трактир.