Сині етюди. Микола Хвильовий

Читать онлайн.
Название Сині етюди
Автор произведения Микола Хвильовий
Жанр Зарубежная классика
Серия ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 0
isbn



Скачать книгу

що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

      Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.

      – Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

      Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

      …Біля Торця вогко, а тінь од верби до західсонця лапастіша, густіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжить золото на ріку. Полями йде легкий смуток.

      Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію – вона не говорила. Він поцілував їй шию – вона не говорила.

      Юрко подивився назад – було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину – так.

      Вона не говорила.

      Юрко думав її схилити на землю.

      Тоді на ріку упала із сходу синя тінь – ішла ніч.

      І сказала Наталка зажурено:

      – От я вже й забула. Ніяк не запам'ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю – де те, де інше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю.

      Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

      – Пора додому.

      …Вона ледве навздогнала його.

      Юрко писав до товариша[52]: «…досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би райрибою. Ти розумієш – райрибою! А може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухів… А на заводі я теж не можу – тут треба марудної праці, а я не можу. Я досі почуваю гармати, а завідувати райрибою я теж не можу. Я…»

      Він[53] писав довго, надхненно.

      Ще була вночі тривога і гули гудки – на заводі пожежа.

      Остап прийшов пізно – тільки-но ліг. Підвівся, розбудив Юрка:

      – Пожар!

      – Де?

      – На заводі.

      Юрко сказав:

      – Я захворів, я не піду.

      Остап одягався, скаржився:

      – Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар.

      Юрко не стерпів:

      – А ви, мабуть, і сьогодні випили? І відповів Остап байдуже:

      – Це наше діло, заводське.

      І вийшов.

      «Попутчик… так…»

      Наталка, як пішов Остап, одразу захропла.

      За тиждень був суботник: після пожежі прибирали. Пішли на роботу всі.

      Юрко не пішов: йому лагодитись до лекції.

      У посьолку було тихо, тільки діти на вулицях кричали.

      Юрко підійшов до Наталки:

      – Наталю! – і голос йому затремтів. Вона подивилась на нього й зблідла.

      – Що таке? – і сіла на ліжко.

      І він сів.

      – Я вам, як товариш, як…

      Вона подивилась на Юрка – йому горіли очі, і їй спалахнули очі.

      Він узяв її голову й міцно обняв.

      Вона тихо говорила:

      – У мене не було дітей… Що ви кажете?.. Я не хочу…..На розі в меду горіла липа – пройшов солодкий дух.

      – Що ви



<p>52</p>

Завтра.

<p>53</p>

Юрко.