Тінь сови. Василь Шкляр

з першого погляду зрозуміла, що не сподобалася свекрусі, хоч та й не подавала виду, та коли Степан уперше привів Катерину в хату (ось, мовляв, та дівчина, про яку вам розповідав і з якою хочемо побратися), свекруха дивилася на неї пісними очима (ой, не так ти, сину, розказував нам, як воно є насправді), по-їжачому хмикала носом й вагалася вголос:

      – Чи не рано, Стьопо, надумав женитися?

      – Чого це рано? – здивувався Степан, бо, коли раніше казав, що скоро приведе їм у хату невістку, мати мовби й раділа.

      – Та хто його зна, кхм. Це дівчатам страшно засиджуватися, – злегенька вколола вона Катерину, – а хлопцеві що, йому спершу на ноги тре’ стати, кхм.

      – А я що – на руках стою? – огризнувся Степан, помітивши, як зіщулилась Катерина.

      – І то правда, – заступився батько, повільний, скупий на слова чолов’яга з короткозорими очима. – Робота у нього є, хата є, чого ж іще.

      – Хату ми свою збудуємо, – сказав Степан.

      – Та хіба ж діло в хаті? – засокорила Ганна. – Я б і сама хотіла, аби з нами жили, один же він у нас, синочок, при кому ж нам віку доживати. Але ж і молодий ще, необтертий, що воно бачило, кхм-кхм? Ти, Іване, як на мені женився, то вже тридцять з гаком мав! – не без утіхи нагадала Ганна. – Підтоптався.

      – Мене війна топтала, – сказав Іван. – А як ноги роздробило під Яссами, то два роки докупи складали. Так що ти заспівала, як той казав, не з того кінця.

      – Кхм-кхм, – не знала, що відповісти, Ганна.

      – Словом, так, – зрушив мовчанку Степан. – Як воно буде далі – побачимо, а розписуватися підемо до дядька Онисима. Взавтра ж віднесемо заяву.

      Дядько Онисим, Степанового ж батька брат, ще од війни був незмінним головою сільради, і, крім усіх важливих справ державного значення, через його руки проходило ще й таке делікатне діло, як шлюб. Рука у дядька Онисима була легка, подейкували, ще ніхто не розлучився із тих щасливчиків, що він розписав, і коли в селі якась парочка зустрічалася надто довго, то їй не казали: «Пора одружуватися», а – «Вам пора до Онисима».

      Онисим Кіндратович зустрів племінника з нареченою урочисто, але, як і годиться представникові влади, майже офіційно. Ішлося ж не про якусь там абищицю, а про таку важливу акцію, любив наголосити Онисим Кіндратович, як створення сім’ї, що є клітинкою держави, а коли хочете знати, то і її основою. Взагалі Онисим Кіндратович був філософом, найбільше шанував у людині думку, отож і Степана з Катериною передовсім запитав, чи вони добре подумали, а якщо ні, то Онисим Кіндратович може й почекати, йому не спішно.

      Словом, усе було, як і треба, та коли діло дійшло до паспортів і виявилося, що Катерині немає сімнадцяти, дядько Онисим затявся: так не годиться. Закон є закон. І навіть, незважаючи на родинні симпатії, показав книжечку, в якій чорним по білому було написано, що Катерині заміж ще рано.

      – Та тут же кілька місяців лишилося, Онисиме Кіндратовичу, – і собі тримав офіційну ноту Степан, величаючи дядька на ім’я та по батькові.

      – А хоч би й день.

      – Онисиме Кіндратовичу…

      – Ти