Тінь сови. Василь Шкляр

правда, небоже, – погодився Онисим Кіндратович, схильний до філософського слова. – Не дарма я тобі колись вуха нам’яв, як упіймав у Глинищі з самопалом. Ще ж голопупенко був, а й собі туди ж.

      – А тепер і в мене он голопупенко, аж не віриться, – світився Степан, дивлячись на ще не вилюдніле створіннячко, що лежало впоперек ліжка.

      Заходили сусіди, родичі, і старі баби, ще не встигши переступити поріг, казали: «Тьху, яке погане, де ти його взяла, Катре?» Катерина аж здригалася від тих тьхукань, і хоч їй пояснювали, що це так треба, кажуть так, щоб не спристрітити дитину, все одно не могла змиритися, бо її дитина була найкраща у світі. Образило й те, що Степан, аби заспокоїти Катерину, сказав, що всі новонароджені однакові, такі собі пуцьвірінки, яких і на руки страшно взяти; та де ж однакові, коли он їй у пологовому будинку помилково були принесли годувати чужу дитину, і Катерина відразу побачила, що це не її, і наробила плачу на всю лікарню. Вона й зараз бачить, що Іванко, як дві краплі води, схожий на Степана, навіть складочка на переніссі така, як у нього, й очі такі, невже всі сліпі й не бачать? Катерина так і спитала у Степана:

      – Хіба ти не бачиш, що в нього очі твої?

      – Та наче мої, – сказав Степан, – сині.

      – Молочні сивенькі очі, – встромила свого носа свекруха. – У всіх дітей такі, ще будуть мінятися.

      І тоді Катерина не стерпіла, вхопила дитину й, сказавши, що пора годувати, вийшла в сусідню кімнату, ледь стримуючи сльози.

      До неї зайшов Степан, зачудовано дивився, як Катерина годує дитину, дивився на сині прожилки на розповнілих білих грудях, на крихітну ручку, що інстинктивно тиснулася до тих грудей, і щось болісно затремтіло йому у серці, болісно і водночас солодко, Степан чи не вперше відчув себе батьком, це почуття ще тільки народжувалося в ньому і через те нило тоненько і солодко.

      – Катю, – спитав він. – А як тобі, коли воно ото п’є?

      Вона знизала плечима і всміхнулась до нього так само, як усміхалася до дитини.

      – Питаєш…

      – Кусає?

      – Ще й як!

      – Ти диви, зубів немає, а кусає. От шибеник!

      У сусідній кімнаті чувся батьків голос:

      – Іван! На честь діда назвали. Не думав і не гадав, що доживу до такого, коли отам, під Яссами… – Він пройшов майже всю війну, та тільки вдавався до споминів, завжди згадував Ясси, ніби в тому бою вмістилося все її страхіття. Степан сто разів чув од батька, як його взводові довелося брати висоту майже наосліп, вночі, і бігли під гору, коли не видно ні ворога, ні своїх, лиш смерть січе по тобі свинцевим дощем, і ти знаєш, що вона ось-ось вихопить тебе із цієї непроглядної ночі, але ти біжиш – під гору, під гору… Тоді лише він, Іван Побережний, єдиний з усього взводу зостався живим, та не було б і його, якби не потрощило ноги. Видно, смерть подумала, що він уже мертвий, – обминула.

      Сто разів чув Степан про той бій під Яссами, і лиш тепер остудила думка, що це ж якби батько тоді не вижив, то не було б і його, Степана, не було б і малого Іванка, обірвалася б якась жива нить на цій землі, якої нікому й ніколи не з’єднати. Часом, глибоко замислившись, вслухаючись у себе, Степан гостро чув у своєму