Тінь сови. Василь Шкляр

якби я там була, то за полковника вийшла б, не менше.

      – У солдатів і кухар солдат, я знаю, – сказала Катерина.

      – Не скрізь. Та й хіба тіки на кухні жіноча робота? Я ж кажу, мене б туди, то не глянула б навіть на Сергія Мотуза, хоч і мальований. Точно за офіцера вийшла б.

      У Люськи одне в голові, подумала Катерина і вже пошкодувала, що спиталась у неї розради.

      Втім, розмова була недаремною, ще не знати, як би все обійшлося, коли б не Люська.

      Одного разу влетіла вона в майстерню – й відразу до Катерини, яка саме виточки застрочувала на кофтині.

      – Вгадай, кого я бачила? – зашепотіла Люська так, щоб дівчата не чули.

      – Скажеш.

      – Нє, ти вгадай, – наполягала Люська, роблячи великі очі, і в Катерини раптом тенькнуло в грудях: Степана.

      Не знала, як він міг тут опинитися, але щось підказувало: Степана, Степана! І боялась радіти, аби не наврочити.

      – Ну! Ну! – не терпілося Люсьці.

      – Не вгадаю, кажи.

      – Вибігаю з універмагу, а він назустріч…

      – Хто?

      – Я й очам своїм не повірила, ще ж недавно з тобою балакали, думали всяке…

      – Степан тут? – вихопилось у Катерини.

      – А де ж ти думала?

      – Ти сама його бачила?

      – Ось як тебе. Виходжу з універмагу, а назустріч щось наче знайоме, підходжу ближче, дивлюся – Степан…

      – Він що – у відпустку прийшов?

      – Та нє, слухай далі. Давлюся, пальтечко на ньому, шапчина кроляча, оце так солдат, думаю. А може, це й не Степан? Підходжу. «Здрастуй, – кажу, – Степане, яким це вітром, тебе ж наче в армію взяли». А він: «Комісували, – каже, – мене, одлежав у госпіталі, – каже, – й комісували. Одслужив своє». – «І де ж ти тепер?» – питаю. «Та де, в селі своєму, – каже, – де ж мені бути? Шоферую, – каже. – А це ось став на ремонт, то по запчастини приїхав. Такі, значить, діла». І дивиться, Катю, на мене, дивиться, бачу, спитати щось хоче, а язик не повертається.

      Катерина сиділа біла, як отой перкаль, що вона застрочувала його на машинці, більше нічого не перепитувала.

      Люська аж образилася, що Катерина втратила цікавість до неї, втупилася кудись очима і не змигне, однак у Люськи ще було чим розворушити її.

      – Чуєш, спитати щось, бачу, хоче, та не осмілиться, тоді я, Катю, сердься на мене чи не сердься, й кажу йому: «Шоферуєш, на машині катаєшся, а там Катерина місця собі не знаходить, що ти не пишеш, не знає, що й думати, бідна. Всі ви однакові, – кажу йому прямо в очі, – совісті у вас ніякої». Машину, бач, дали йому, то вже й на сьомому небі, катається, а ти пропадай. Безсовісний! Він тоді подивився на мене, так гірко якось подивився, що я тут і язика проковтнула, та: «Передай, – каже, – Каті, що я за неї душу оддам. Якщо її хтось обідить, якщо волосина впаде з її голови, то я і на краю світу почую. Кланяйся, – каже, – їй низько в ноги і хай простить мені. Оце і вся моя мова», – каже. І пішов.

      Катерина ніби нічого не чула. Така пустка стояла в її очах, аж злякалася Люська. Ні жалю, ні подиву, ні зла – сама порожнеча.

      – Ти що, Кать?

      – Куди пішов? – тихо спитала Катерина.

      – А