Тінь сови. Василь Шкляр

зараз просвічується наскрізь, тільки іній на ньому сліпучий, аж сльоза набігає, в очах усе миготить, переломлюється, ніби світ захитався, втративши рівновагу.

      Але й крізь хитавицю Катерина побачила, що на автостанції майже немає людей, кому ж кортить їздити в такий мороз, та ще й у будень, хіба якась біда пожене людину в дорогу. Як добре, що немає людей, немає де загубитися чи розминутись, один лиш «пазик» пофуркує синім димом, розігріваючи мотор, а біля нього…

      І тут вона побачила Степана.

      Він уже збирався сідати в автобус, ще пропускав поперед себе якусь зігнуту бабусю з клунком, ухопив того клунка, висаджував, і Катерина бачила його тільки зі спини, але й миті не було, щоб засумнівалася – він чи не він, це був Степан. Вона ніколи не бачила його зодягнутим по-зимовому – легеньке пальтечко, чорна кроляча шапка, дві хлібини в сітці, – проте впізнала б його з одного поруху руки, з одного кроку, впізнала б, якби він стояв і не рухався.

      – Степане! – крикнула Катерина, і їй здалося, що то був не її голос, він полинув не з неї, вродився десь окремо, в чужому лоні, і летить до нього поволі-поволі, ось уже долетів, та Степан не впізнає його, цього чужого голосу, завмер, прислухаючись, і не озирається.

      – Степане! – ще раз крикнула Катерина, і знов той крик повільно котився чужою луною, і вона не витримала й побігла услід за голосом, вона випередить його, пережене і прибіжить першою.

      І коли Катерина підбігла вже зовсім близько, Степан оглянувся.

      Винувата і трохи здивована усмішка лягла йому на обличчя, такою була та усмішка, що ліпше б уже заплакав, не обдуриш, Степане, мене цим сміхом і не старайся. Краще обійми мене, приголуб, поцілуй, роби зі мною що хочеш, Степаночку, бо я боюся тебе цілувати, не гоже мені, я дівчина, ніхто ще не цілував мене і я не цілувала нікого, крім мами.

      – Здрастуй, Степане, – сказала Катерина.

      – Здрастуй, Катю. Ти звідки?

      – Так, проходила. Бачу, ти стоїш.

      – А-а.

      – Повернувся?

      – Як бачиш.

      Мовчали. Дивились одне на одного.

      – Як живеш? – спитала Катерина.

      – Живу.

      – Не женився?

      – Ні. А ти? Заміж не вийшла?

      – Хіба тобі не однаково?

      – Питаю.

      – Я ж тобі не порожній конверт послала.

      – Вибач, Катю, так вийшло. Я не знав, що все так повернеться. Вибач.

      Газонув автобус, водій прочинив дверцята і, пихкаючи сигаретою, спитав:

      – Є там з білетами?

      – Є, є, – сказав Степан.

      – Ну, то давай ворушися. Забирай і її з собою, тобі дівка, мені план, – реготнув, задоволений жартом. – Хоча таку кралю можна провезти й задурно.

      – Бувай, Катю. Живи щасливо.

      – Не буде мені щастя, – сказала Катерина.

      – Буде.

      – Ні, я знаю.

      – Я попрошу Щедрика, він принесе тобі щастя. Ти ж пригадуєш Щедрика?

      – Ні, не принесе.

      – Хіба ти не віриш у нього?

      – Якщо він є…

      «Пазик» знову завив, і водій гукнув