Тінь сови. Василь Шкляр

у нас козир-дівка.

      – Тату! – заблагала Катерина.

      – Що – тату? Я брехати не вмію, кажу, як є. Тут і сліпому видно, що дівчина як з патрета.

      – Їй ще й сімнадцяти немає, – сказала мати.

      – Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.

      – Ти б менше язиком клепав.

      – А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.

      Степан тихо собі осміхався на ту розмову, потім сказав чемно:

      – Все буде добре, мамо. Не переживайте.

      І тільки почувши оте «мамо» (аж залоскотало під ложечкою), мати зрозуміла, що все уже вирішено, підійшла до Катерини, прихилила її голову до свого плеча й заголосила – тихенько, без сліз:

      – Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…

      – О, о! – знову по-панібратському підморгнув Степанові батько. – Зарядила! Краще підкинь нам капусти з льоху.

      – А ти сиди отам мовчки, – вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.

      – Хай-хай. Аби добре.

      – Тобі все добре…

      – Все, мовчок!

      Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полізти в льох по капусту («А вам, мамо, і тут клопотів вистачає»), на що мати замахала руками – ні-ні, а батько знов одрубав упоперек:

      – Хай-хай.

      – Хіба ж там чужа людина розбереться в діжках?

      – Оце сказала: «чужа». Степан уже свій, хай звикає. А Катерина покаже, що де стоїть.

      – Проворний ти дуже, – сказала мати, однак подала Степанові полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикає.

      Степан з Катериною вийшли на подвір’я, біле од снігу та місяця, і вона боязко глянула на комин – білої сови там не було. Погрілася й полетіла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху – глибокого, давнього, ще прадідівського. Під землю вели вимощені сходи, і він подумав, що сюди зовсім не пасує електрична лампочка, яка сіяла під ноги жовте світло, – у таке підземелля треба спускатися із смолоскипом. Дивно: тут було зовсім тепло, чи так тільки здавалося після надвірнього морозу, чи, може, льох беріг у собі теплий земляний дух.

      – Я знаю, чому ти напросився піти до льоху, – сказала Катерина.

      – Чому? – він озирнувся до неї і зрозумів. Але перепитав ще раз. – Скажи. Чому?

      – Поцілуй мене, – попросила вона.

      Згодом, як сиділи всі разом за столом, мати обережно, здаля підсновувала нитку розмови до головного: коли ж вони думають розписатися, щоб приготуватися до весілля; де збираються жити; яка у Степана родина, чи є брати й сестри.

      Батька те не обходило, він вважав, що головне уже відбулося. Налягав на чарочку, дивуючись, що Степан байдужий до неї, майже не закушував і тільки час від часу кресав сірником, припалював цигарку, яка гасла в зубах щоразу, поки він говорив. Балачка була, як і мусила бути за сватання, але старий таки увернув:

      – Може, ти слабий? – втупив він блискучі очиці в Степана.

      – Чого це?

      – І чарки підняти не годен. А не п’ють, сам знаєш, тіки хворі й падлю…

      – Тобі одне на умі! – перебила його мати сердито. – Як не маєш що сказати, то лучче мовчи.

      – Ну-ну,