Санаторійна зона. Микола Хвильовий

Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.

      В центрі города о другій годині зимою в п’ятім році нової ери, під Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер – шумували вулиці…

      .

      …І думалось, що савояри – убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —

      безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.

      …Далі шум стихав.

      I нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.

      З півдня на город насідав туман.

      …Товариш Огре й горбун ішли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зітхнув. Потім спитав:

      – Ізмайле, ти на мене сердишся?

      Товариш Огре сказав:

      – Ні.

      – А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.

      Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.

      І спитав – трохи патетично – товариш Огре:

      – Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?

      – Не знаю.

      – А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.

      …Підходили до Тайгайського мосту.

      Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депо чути задумане шипіння.

      …Над Тайгайським мостом – далекі – зоряні верхів’я, і їх прикрив туман.

      …Ішов Новий рік.

      Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як Світлана, – не весело на цілі довгі – короткі місяці.

      …Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.

      …Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері.

      Раптом із станції вилетів потяг.

      …А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:

      – Гу-у!..

      …Сказав товариш Огре:

      – Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.

      Сказала Льоля:

      – Води в графині нема. Хай набере з крана.

      Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п’єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.

      …А за стіною мадам Фур’є, очевидно, взяла віолончель.

      І знову чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції.

      Мадам Фур’є, мабуть, стрічала Новий рік.

Санаторійна зона[32]

      Сергію Пилипенкові

      Із щоденника хворої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо у невідомий дальній димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісті. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов вся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонім, сестру Катрю

32

[xxxii] Вперше під такою назвою повість надрукована у журналі «Червоний шлях» (1924. – № 3), того ж року вийшла у збірці «Осінь». Востаннє, вже під назвою «Повість про санаторійну зону», з присвятою С. Пилипенкові видана у т. II «Творів».

Подаємо найповніший текст за першодруком з урахуванням деяких подальших стилістичних авторських виправлень (переважно на шляху уникнення кальок з російської).